Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Слухавка наповнюється розпачем:

– Алло! Сонечко моє золоте! Ангелику мій найдорожчий! Мурашечко моя люба! Ти мене чуєш, чи чуєш!? – Як відчай, твій голос. – Я кохаю тебе. Я кохаю тільки тебе! Кохав і кохаю тільки тебе! Ти – моя Муза. Я не можу дихати без тебе. Не можу й жити. Все сподівався – це мине. Адже художнику для справжньої творчості потрібна барвистість… Я колись так думав. Так, я – ідіот. Зрозумів це лишень тоді, коли ти пішла. Для чого мені всі жінки світу, якщо єдина і найважливіша – не поруч? Я нікого, крім тебе, не можу кохати. Я малюю тільки тебе, снишся мені тільки ти. Я більше не літаю у снах. Це ти давала мені крила. Пробач мені, кохана, за все пробач. За дурне хмільне непорозуміння. За той вечір. Я ледве його пам’ятаю, п’яний був. Ти несподівано зникла. Квартира порожня, телефони вимкнуті, на старій роботі тебе нема і не знають, куди виїхала. Я шукав тебе, навіть не одну ніч прочекав під дверима квартири. У міліцію, в розшук подавав. Через знайомих у паспортному столі тебе розшукували. Все намарно. Хтось пустив чутку, що ти за кордон виїхала. А тиждень тому на вокзалі випадково зустрів Ґєника. Він і сказав, що ти зараз у Львові і мешкаєш там, де й мешкала. І номер твого мобільного він дав. Я нарешті набрався сміливості і… Я вже тиждень приходжу. Стовбичу під вікнами. Вивчив твій розпорядок дня, коли ти йдеш на роботу, коли повертаєшся, хто тебе підвозить під будинок машиною і якою… Пробач мені, за все пробач. Мені ніхто, крім тебе, не потрібен. Я змінився, я став іншим, і я не можу без тебе. Мені сняться запах твого волосся й ніжний шепіт твоїх долонь. Ти – моє натхнення. Я загину без тебе. Помру.

Ти говориш – говориш – говориш. Фальшивиш. Забагато пафосу, любий. Я кладу телефон на стіл, не відключаю. Це надовго. Побалакай з моєю кухнею – можливо, їй буде цікаво. Мені – вже ні!

Виходжу в коридор. Беру сумочку. Підфарбовую губи. Із дзеркала на мене дивиться впевнена в собі жінка. «Доведеться знову змінювати номер мобільного та, можливо, і квартиру теж. Але не місто. Львів любить мене!»

Вибігаю з будинку в літній львівський вечір. Він такий паркий і тривожний… «Добре, що у мене в сумочці парасолька. Буде дощ!» Проходжу повз Палац мистецтв. Стіни… Стенди… Бігборди… З них на світ божий гордо та велично дивиться твоя Муза. Тільки на мить зупиняюсь перед величезним плакатом. Вдивляюсь в очі жінки. Ніжний літній вітерець розкуйовджує моє тепер руде волосся, і воно стає, мов крило птаха. Майже як на картині. Але я тепер навчилася літати. Я це знаю, бо моє життя – це не Ти. Небо ще більше пахне дощем, вітер – вечором. Впевнено шепочуть губи:

– Я виграла не тільки битву. Я виграла війну, Голіафе!

Грім гучним бубоном гримає в замкнені ворота неба. І небо не витримує ударів, розчиняє браму, випускаючи на волю баских коней-блискавок. Перша крапля дощу скорботно й зі смутком падає на плакат, котиться щокою Музи. Друга, третя, п’ята…

Муза плаче…

Із потеплінням на розі площі Ринок, отам, де майже через століття знову запрацювала ресторація пана Едзя – її відновив його правнук із Австралії, поблизу фонтану з Адонісом, увагу перехожих привертає суперсучасний художник. Навколо нього згуртувалося коло роззівак. Він струшує в руках фарби-спрей і бризкає на папір, прудко змінюючи кольори. Потім кольорову абстракцію легенько розмазує долонями. Знову бере пляшечки-спрей, далі промокає кольоровою газетною вирізкою. Після чергового збризкування підправляє невеликою губкою. І знову в його руках змінюються різнокольорові пляшечки. Все повторюється по колу, і врешті вимальовується морський краєвид. А навколо вже розкладені малюнки з іншими природніми і міськими пейзажами, звірами. Мода на створювання картин фарбами-спрей добігла й до Львова.

Вони на десять хвилин злилися з натовпом, спостерігаючи за вправністю модерного митця: Роксоляна такі дива бачила вперше, а Софія терпляче їй товаришила. Повз чорну ринкову кам’яницю, супроводжуваний вереском застільників-туристів, проїхав столик на колесах.

– Однак… – усміхнулася услід Софія. – Туристичне місто дарує мешканцям і гостям розваги як ексклюзивного характеру, так і запозичені, зплагіачені у кмітливіших європейських друзів і підтасовані під характер рідного… іноді удосконалені.

Подруги відволіклися від споглядання створення модерних картин.

– Львів запозичив, безперечно, туристичний трамвайчик. – Роксоляна махнула рукою в бік фонтану Діани – відправного місця міських туристичних трамваїв. – А що запозичив і удосконалив?