Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Простір кухні наповнюється запашним ароматом. У Львові кава завжди особлива. І кожна правдива львівська ґаздиня має свій винятковий рецепт. Моя кава теж унікальна. Бо вона пахне не лишень гвоздикою та корицею… Ще трохи сухими пелюстками хризантем, які я завжди додаю до кавових зерен, коли їх мелю.

Розливаю терпкість у крихітні горнятка. Ти так любиш цю каву: міцну, чорну, хризантемну.

– Знаменита кава, мурашко! Як завжди – бездоганно та елегантно. Густа, наче смола. Темна, наче горобина ніч. Гірка і запашна, наче справжня жінка. Наче Ти. Ніхто так вишукано не вміє заварювати каву.

Здивовано вглядаюся в тебе. О, невже ти став романтиком? Таких панегіриків моя кухня від тебе ще не чула. Моя кава для тебе завжди була лишень кавою…

Та я чомусь геть не млію від твоїх компліментів. Бо це лишень букви, філігранно загорнуті у слова, а потім переведені у мелодику твого голосу, який фальшивить. Тебе це бентежить. От і цукор розсипав. Знічено почав його збирати. Ти п’єш каву з цукром? Відколи? Напевне, це старість, бо солод перебиває смак гвоздики, аромат кориці, терпкість хризантем і ти це знаєш.

Говоримо ні про що, ведемо світську розмову – або товчемо воду в ступі. Ти продовжуєш мене дивувати , сиплеш компліментами направо і наліво. Про новий колір мого волосся, який мені так пасує, а красивій жінці пасує все, про те, що я змінила не тільки шпалери в кухні, а й гардеробчик – довжину спідниці та довжину ніг, що ошатність у моїй кухні та й у всій квартирі така, що аж хочеться тут залишитися жити… Хапаєш мене за руку, підносиш її до губ. Цілуєш мої пальці. Кажеш, що моя шкіра пахне хризантемами та кавою, що усміх мій, наче у янгола, що уста мої, наче стиглі вишні.

Слова, слова, слова… О, звісно, таке чути завжди приємно. Слухати та не вірити.

Раптом прокидається бурчанням домашній телефон. Визволяю свою руку з міцних твоїх обіймів. Неспішно виходжу в коридор і беру слухавку. Телефонує мама. Вона на відстані чує… тебе. Говоримо про якийсь дріб’язок, нагадує, що у мене важлива зустріч за годину. Я пам’ятаю про це і все ж щиро мамі дякую за нагадування. І не тільки за це… Бо вона мені щойно ще раз нагадала, хто ти насправді такий. Чую, як на тому кінці мама кладе слухавку. Та все ще тримаю свою біля вуха.

– Так, так. – Голосно сміюся. – Я тебе також цілую, любий. Так, так! Я тебе також кохаю. Незабаром побачимось.

Кладу слухавку. Знаю – ти дуже уважно слухаєш. І «вірно» все зрозумієш. Збираю всю свою силу волі в кулак. Озираюсь і шпортаюсь на твоєму розпачливому погляді. Очі кольору неба заволокло грозовими хмарами. Двобій завершено. Якусь мить мовчимо. Тиша, здається, з’їдає звуки і робиться вологою. Від неї пітніють долоні. Ти так і не зрозумів, коли програв. Металічним безбарвним голосом порушую мовчання:

– Вибач, любий друже! У мене побачення. Трішки поспішаю. Приємно було зустрітись та довідатись про твої успіхи. При нагоді відвідаю твою виставку, обіцяю. Спасибі за запрошення. Бувай. Привіт львівському бомонду.

Тепер ми квити – цього разу я зачиняю перед твоїм носом двері, не грюкаючи, тихесенько і назавжди.

У мене справді зустріч: ділова й дуже важлива. Я впевнена – все буде бездоганно. Що мені якісь там багатоголові дракони? Адже я перемогла самого мінотавра, який ладен був мене з’їсти…

Шукаю мобільний, як завжди, десь посіяла. Він спокійнісінько мовчить на холодильнику в кухні. На столі натикаюсь на каталог твоєї виставки. Спеціально залишив. Не встояв, щоб не похвалитися. На обкладинці натюрморт із жовтих троянд, під ним готичними літерами виписано – «Персональна виставка “Муза”». Цікаво, хто вона – твоя Муза, та жінка, котрій ти присвятив цілу виставку? На обкладинці, під назвою так гарно говориться про неї: «Всі портрети художника присвячені одній жінці, Музі митця. Єдиній, справжній, неповторній…» Я рада, що ти знайшов її. Ту – єдину. І вже не сприймаю твій візит як спробу нападу. Розумію його як намагання вибачитися за помилки минулого. По-іншому ти перепрошувати не вмієш.

Мобільний озивається музикою літа, мелодією Вівальді. На екрані висвітлюється невідомий номер. Якусь мить вагаюсь: а може, відключити? Я ж поспішаю… І все ж – беру слухавку. Раптом щось важливе…

– Алло! Слухаю!

Перегортаю сторінки каталогу. Там портрет жінки. Очі на півсвіту та розкішне темне, як ніч, волосся, розвіяне вітром. Здається на мить, що ця прекрасна жінка ширяє між зорями, які миготять у неї за спиною. Така невинна і щаслива жінка… Вдивляюсь в очі твоїй Музі. І ціпенію… Та це ж… Я впізнаю… себе.