Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

…Попри все я почуваюся трохи самотньо. Душа не на місці. Іноді здається, що я – підземна річка Полтва, ув’язнена під проспектом Свободи. Кажуть, якщо спуститися до оркестрової ями Оперного театру, можна почути, як хвилі б’ються об бетонний саркофаг… Як гадаєш, що б сталося, якби одного разу вони вирвалися на волю? Не знаю, звідки в мене ці думки. Схоже, я трохи заплуталася. Може, тому й пишу зараз листа тобі в минуле? Ні-ні, я чудово розумію, що тієїтебе більше не існує, ти стала мною, а листуватися з самою собою якось негоже… Та й Роман вважає, що цього робити не слід, бо від надмірного самоаналізу й самозаглиблення можна просто збожеволіти ( такі випадки в його практиці були ) , але… можна я іноді тобі писатиму? Ти не відповідай, а я просто писатиму, гаразд?

Ну ось і сталося. Ти повернувся.

Коли я перестала чекати, здригатися від звуків ліфту, від дріботіння дощу по віконній шибі, перестала прислухатися до чужих кроків на сходовій клітці, гортати зачитану книгу споминів, болісно переживати знову і знову той фантомний біль, який по собі залишив Ти.

Перестала. Бо…

… навчилася жити без тебе,

облишила марить минулим…

Ти прийшов. Зателенькав вхідний дзвінок спотвореною музикою Шопена, я поривчасто відчинила двері. Я нікого не чекала сьогодні. Я просто тепер завжди так роблю. Не запитую – хто, чому, навіщо, просто поривчасто відчиняю двері. Я перестала боятися… Свого міста, свого будинку, людей довкола, себе.

Стоїш. Тупцюєш на місці. Наче не було тих років без тебе, тих страшних днів, годин, хвилин, секунд, які тиснули одноманітністю, вбивали порожнечею, лякали холодом, бо без тебе. Стоїш. Жмакаєш у руках букет. Квіти. Жовті печальні троянди – колір смутку, нанизаний на тендітні рамена пелюсток. Трохи знічено протягуєш:

– Ну, привіт, мурашко! Це тобі! Був неподалік – вирішив зайти та провідати давню знайому!

Вдавано весело й досить меланхолійно говориш і піднімаєш на мене очі. О, я знаю силу твоїх очей – блакитних і чистих, наче щойно вимите небо. Коли довго дивитися в них, зачинаєш літати, мріяти, а потім… Потім обов’язково падаєш і помираєш від кохання або від болю. Там чистота й наївність межують із небезпеками впіймати зустрічний вітер, який поламає, потрощить крила, і тоді… А тоді можна й не вижити. Ти знаєш про силу свого погляду і тому просвердлюєш мене очима, і раптом… твоя дзеркальна самовпевненість розбивається на друзки. Нажахано робиш півкроку назад – і ціпенієш.

Усе намарно, любий! Ти спізнився. Прийшов відігріти душу? Здається, так це називається, коли згадують про колишніх, втікаючи від теперішніх. Дарма. Бо зараз тут згарище. Зола холодна, іскри давно згасли й стали спогадом…

Дивлюся тобі в очі. Ні, я не відводжу погляд. Не тепер. Моя душа – натягнута струна. Та ти навіть не уявляєш, друже, як це – мати в собі таку ношу, яка кожного дня грає в тобі бахівськими кантатами.

– Заходь. Чого тупцяєш на порозі? Поп’ємо кави. Потеревенимо. Скільки ми не бачились? Два роки? Три? Як шалено летить час! Кухня знаєш де. А я візьму в кімнаті вазу для квітів…

Ти повернувся до неї. Повернувся.

Сидиш на моїй кухні і говориш, говориш, говориш… Про модернізм, новий український авангард у живописі, про, власне, головну твою гордість – авторську виставку. Ти став знаним і модним художником. Наша розлука пішла, очевидно, на користь нам обом. Я ствердно киваю головою і… згадую, згадую, згадую.

Ти завжди був головним у моєму житті. Я кохала так сильно, що була готова небо під ноги прослати, тільки б тобі затишно ходилося, сонце в голові поставити, щоб тільки для тебе світило і тебе зігрівало, зорі вплести в коси вітрові – якщо це буде той клятий сюрреалізм, на якому ти завжди був поведений. О, ти цінував мою жертовність. Ти – дозволяв себе боготворити, захоплюватися, кохати, завжди бути поруч… І, знаєш, тоді цього мені було достатньо, навіть коли доводилося о першій годині ночі бігти тобі й твоїм друзям за пивом, бо воно раптом закінчилося, чи о четвертій ранку витягувати тебе з цюпи, куди «випадково» загримів після того, як на спір п’яним та голим о третій ночі стояв на голові у фонтані Нептуна на площі Ринок і декламував сороміцькі вірші, або коли… Досить, книга спогадів зачитана, обтріпана до непристойності.

А чим (чи ким) насправді була я для тебе?

– Маленька мурашка на шляху геніальності! – це твої слова.