Маючи житло в Лондоні, Ленні стало значно простіше відвідувати вистави. «Тішуся, що цього вечора піду на «Сторожа» Гарольда Пінтера [196] Гарольд Пінтер (Harold Pinter, 1930–2008) — британський драматург, поет, режисер та актор єврейського походження, лауреат Нобелівської премії з літератури 2005 року. — Прим. перекл.
... Ці нові молоді автори не вживають гладеньких відточених зворотів, властивих моєму поколінню, проте говорять про справжнє, щиро й натхненно». Так само, як і нас, вона обожнювала молоде покоління троюрідних племінників і племінниць, особливо дітей мого брата Девіда.
* * *
У травні 1961-го я надіслав тітоньці рукопис «Канада: перепочинок (1960)», де змальовував подорожі Канадою, а також нотатки («99») про нічні прогулянки мотоциклом із Сан-Франциско до Лос-Анджелеса. Певною мірою це були мої перші «твори» — сором’язливі й вигадливі за стилем, та я мав надію, що вони колись побачать світ.
«Отримала уривки з твоїх щоденників. Вони — дивовижні, — написала Ленні. — Від них просто дух перехоплює. Читаючи їх, я раптом усвідомила, що мені фізично стало важче дихати». Ці свої літературні спроби я не показував нікому, окрім Тома Ґанна, а захват тітоньки, не позбавлений критичних зауважень, був для мене надзвичайно вагомим.
Особливо ніжними почуттями тітка Ленні пройнялася до Джонатана Міллера і його дружини Рейчел. Вони відповідали їй взаємністю. Вона писала, що Джонатан «лишається таким само незіпсованим, скромним, непростим, видатним, приємним, зухвалим генієм, як і ти... Якось у Мейспбері ми довго теревенили... Як він проживає своє життя! Усе, що він робить, викликає захоплення».
Їй сподобалися світлини з Каліфорнії, які я надсилав. Я далеко роз’їжджав на своєму мотоциклі й завжди возив із собою фотоапарат, тож відправляв їй знімки каліфорнійських пейзажів. «Чудові світлини, — ділилася вона враженнями у листах. — Надзвичайно схожі на грецькі краєвиди, які я споглядала під час своїх дражливо коротких відвідин цієї країни, коли поверталася з Австралії... Будь обережним на своєму коні!»
Лен вподобала «Мандри щасливця», які я надіслав їй на початку 1962 року, проте, на її думку, я занадто зловживав там «чортами» і «лайном» з лексикону далекобійників. Мені здавалося, що це дуже екстравагантно й по-американськи — в Англії ми ніколи не вдавалися до висловів, міцніших за «мерзоту», та Лен вважала, що «таке часте їх уживання надокучає».
У листопаді 1962-го вона написала мені: «Твоя мама знову взялася проводити операції [197] раніше того року вона зламала стегно
. Вона тішиться з цього і вже не почувається зневіреною. Татусь такий же милий, фанатичний, неспокійний, скрізь, куди б він не йшов — розсіює частинки доброти у формі окулярів, шприців, записників тощо. А енергійні й завзяті руки збирають і розносять їх, немовби це найбільша у світі нагорода».
Ленні була в захваті, що я зробив доповідь на науковій конференції — це моя перша поява у наукових колах, але « не в захваті, що ти знову хочеш накачати величезні м’язи — ти такий гарний хлопчина, коли нормальний».
За кілька місяців я обмовився їй, що почуваюся вкрай пригнічено. «Я знаю. З нами усіма таке часом трапляється, — відповіла Лен. — Але більше не занепадай духом. Ти ж маєш стільки переваг — розум, привабливість, поважність, почуття гумору та ціле збіговисько нас — людей, які в тебе вірять».
Віра Лен у мої сили змалку багато для мене важила, оскільки, як мені здавалося, батьки не вірили в мене, а власна віра в себе була дуже слабкою.
Оговтавшись від депресії, я надіслав Ленні пачку книг, і вона, хоч і сварила мене за «марнотратство», відписала: «Дуже вдячна своєму улюбленому племіннику». (Я зрадів цим словам, оскільки Ленні, безперечно, була моєю улюбленою тіткою). «Уяви, як я зручно вмощуюся біля вогню з тарілкою жовтогарячого ренету, занурена у вишукане багатство стилю Генрі Джеймса, а тоді раптово усвідомлюю, що вже кілька годин, як перевалило за північ». Місцями складно було розібрати, що там написано. «Ні, це не почерк у мене став старечим — це я намагаюся приборкати нову перову ручку, бо загубила свою улюблену, що була зі мною п’ятдесят років».
Вона завжди писала перовою ручкою з широким кінчиком (як я тепер, п’ятдесят років по тому). «Дорогий Боле, — завершила вона. — Будь щасливий».
* * *
«Я дізналась про твою битву з хвилями, мій навіжений дурнику», — написала тітка 1964-го. Я розповів їй, як вивихнув плече, коли на Веніс-біч мене шпурнуло гігантською хвилею, і як мій друг Чет порятував мене.
Читать дальше