Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Із нагоди виходу книги у світ я поїхав до Лондона. Як завжди, перебував на Мейпсбері, 37, і в день публікації до мене у спальню увійшов батько з останнім номером «Таймс» у руках. Він був блідий і увесь тремтів. Налякано промовив: «Про тебе пишуть у газетах». Там був дуже хороший огляд-рецензія, у якому мою книгу назвали «продуманою, авторитетною, блискучою» чи ще якось так. Однак якщо батька щось непокоїло, це все не мало значення: я вчинив щось неприпустиме, безрозсудне, таке, що ледь не межує з криміналом, своєю появою на газетних шпальтах. У ті часи з медичного реєстру Великої Британії могли виключити за будь-які потурання таким чотирьом «гріхам»: пиятиці, згубним звичкам, подружній зраді й рекламі. Батько вирішив, що рецензію на «Мігрень» у неспеціалізованій пресі можна розцінювати як рекламу. Я відкрився ширшому загалу, вийшов із тіні. Водночас він завжди відігравав, чи принаймні так йому здавалося, «скромну роль». Його знали й любили пацієнти, сім’я, друзі, але ця пошана та визнання ніколи не виходили у зовнішній світ. Я ж перетнув межу, порушив кордони, і він хвилювався за мене. Власне, я мав подібні відчуття, і тоді часто прочитував слово «видання» як «вигнання». Я побоювався, що при спробі щось видати мене виженуть із медичних кіл, але писати я мусив. Ця суперечність фактично розривала мене навпіл.

Для батька було вкрай важливо мати добре ім’я, «шем–тов», і мати повагу серед інших людей — важливіше за будь-яке світове визнання чи владу. Він завжди був дуже скромним і навіть недооцінював себе, применшував той факт, що серед інших був непересічним діагностом, і фахівці часто запитували його думку з приводу найзаплутаніших випадків, знаючи, що він має надзвичайну здатність ставити неочікувані діагнози. [186] У 1972 році до татка прийшов наш кузен Ел Кепп зі скаргою на низку симптомів, через які лікарі розводили руками. Поки вони тиснули один одному руку, батько швидко окинув його поглядом і запитав: «Сидиш на апрезоліні?» (тоді цей препарат використовували для нормалізації підвищеного артеріального тиску). «Так», — здивовано відповів Ел. «У тебе СЧВ, системний червоний вовчак, спричинений апрезоліном, — сказав батько. — На щастя, його медикаментозна форма має здатність повністю минати, проте якщо ти не зав’яжеш з апрезоліном, наслідки можуть бути найгірші». Ел усвідомив, що блискавична інтуїція мого батька врятувала йому життя. Але він почувався захищеним і спокійно-щасливим, виконуючи свою роботу, займаючи свою нішу в цьому світі, користуючись доброю репутацією, добрим іменем. Він сподівався, що всі його сини, чим би ми не займалися у житті, також заслужать собі добру славу й не зганьблять ім’я Саксів.

Попри те, що батько так стривожився, прочитавши рецензію у «Таймс», його думка поступово почала змінюватися, коли він побачив схвальні відгуки також у медичних виданнях — зрештою, у «Британському медичному журналі» та «Лансеті», заснованих ще у XIX столітті лікарями й для лікарів. Гадаю, на цьому етапі він почав розуміти, що, напевно, я написав пристойну книгу й недарма так наполегливо домагався, щоб вона побачила світ, хоч це й вартувало мені роботи (а якби Фрідменові повноваження були сумірні його погрозам, то й будь-якої неврологічної посади в усій Америці).

Мамі книга сподобалася від самого початку, і вперше за багато років я відчув, що батьки на моєму боці, і вони визнають: їхній навіжений син-відступник після стількох років безрозсудного неналежного способу життя ступив нарешті на правильну лікарську стежку — все ж таки є у мені щось хороше.

Батько, який раніше, применшуючи власну важливість, у жартівливій манері говорив про себе як про «чоловіка видатного гінеколога Елізи Ландау» або «дядька Абби Евена», тепер почав називати себе «батьком Олівера Сакса». [187] Таке ставлення було обопільним: Абба Евен написав на батька некролог у «Джевіш кронікл»: Пам’ятаю, як у 1967 році після Шестиденної війни (війна на Близькому Сході між Ізраїлем з одного боку і Єгиптом, Сирією, Йорданією, Іраком і Алжиром з іншого, що тривала від 5 до 10 червня 1967 року. — Прим. перекл. ), коли я, повертаючись із Організації Об’єднаних Націй, їхав Лондоном, таксі, у якому перебував, порівнялося з іншим під час зупинки на червоний. Водій мого авто гукнув до свого колеги: «Знаєш, кого я везу? Племінника доктора Сакса!». Я без найменшого натяку на почуття приниження прийняв цю похвалу й безперечно був гордий за дядька Сема. Він місяцями з особливим захватом розповідав усім цю історію.