Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Я розповів про Фрідменові погрози батькам у надії на підтримку, та мій батько (як мені здалося, досить малодушно) сказав: «Краще б ти не злив цю людину, бо ще зруйнує тобі життя». Тож я на багато місяців придушив свої почуття — ці місяці були одними з найгірших у моєму житті. Я і далі приймав пацієнтів у клініці, але зрештою у червні 1968 року вирішив, що не здатен більше це терпіти. Я домовився зі сторожем, щоб він уночі пустив мене всередину, висмикнув свої записи й з півночі до третьої години ранку ретельно й напружено переписував усе, що міг. Потім сповістив Фрідмену, що хотів би податися у довгу відпустку до Лондона. Він одразу ж запитав:

— Збираєшся продовжити ту книгу?

— Мушу, — відповів я.

— Це буде останнє, чим ти займатимешся, — сказав він.

Я почувався украй напружено, буквально трусячись, повернувся до Англії, а за тиждень отримав телеграму: він звільняв мене. Спершу від цієї звістки мене затрусило ще більше, але потім раптом охопило зовсім інше почуття: «Ця мавпа більше не висить у мене на плечах. Я вільний робити усе, що хочу».

* * *

Тепер я міг спокійно займатися написанням книги, водночас на мене накотило справжнє, всеосяжне, майже божевільне відчуття навислого наді мною терміну завершення роботи. Мене не задовольняв рукопис 1967 року, і я вирішив переписати книгу. Першого вересня я сказав собі: «Якщо до 10 вересня я не передам готовий рукопис Фаберу, доведеться накласти на себе руки». Пригрозивши собі таким чином, я розпочав писати. Минув день-другий, і відчуття небезпеки зникло, змінившись на радість від писання. Наркотиків я більше не вживав, та все одно це був для мене час енергійності й піднесеного настрою. Таке враження, що книгу мені хтось надиктовував — настільки швидко, до автоматизму все упорядковувалося. Я спав усього по кілька годин на добу. За день до кінцевого терміну, 9 вересня, я надіслав книгу у видавництво. Їхні офіси розташовувалися на Ґрейт-Рассел-стрит, біля Британського музею, тож, відправивши рукопис, туди я і подався. Розглядаючи витвори людини — гончарні вибори, скульптури, знаряддя праці й приділяючи особливу увагу книгам і рукописам, що на довгі роки пережили своїх творців, я відчував, що також став творцем. Можливо, моє творіння дуже скромне, але воно тепер має власну дійсність, живе своїм окремим життям і, можливо, житиме й після мене.

Я ніколи раніше не відчував чогось настільки сильно, не мав відчуття, що створив щось справжнє та цінне, як ця перша книга, яку я написав перед лицем Фрідменових погроз і, коли вже на те пішло, і своїх власних. Повернувшись до Нью-Йорка, я почувався щасливим і майже благословенним, хотілося кричати «Алілуя!», проте я був надто сором’язливий для цього. Натомість я щовечора ходив на концерти: слухав опери Моцарта, а також Шуберта у виконанні Фішера-Діскау. [184] Дітріх Фішер Діскау (Dietrich Fischer-Dieskau, 1925–2012) — німецький оперний і камерний співак (баритон), музикознавець, диригент. — Прим. перекл. Я був наповненим і живим.

Упродовж цих піднесених і плідних шести тижнів чи близько того восени 1968 року я і далі писав, гадаючи, що варто було б додати до книги про мігрень докладніший опис геометричних візерунків, які можна побачити під час візуальної аури, і деякі міркування щодо того, що може відбуватися у мозку. Я надіслав цей натхнений додаток Вільяму Ґудді, англійському неврологу, який написав до моєї книги прекрасну передмову. «Ні, — відповів Ґудді. — Нічого не чіпайте. Книга добра, як вона є. Там є міркування, до яких ви неодноразово повертатиметеся в майбутньому». Я радий, що він уберіг книгу від моєї нестримності та надмірностей, що тоді, здається, переросли у манію. [185] Власне, у 1992 році я дещо доповнив книгу. Почасти мене до цього спонукала виставка творчості людей, хворих на мігрень, а почасти — обговорення з моїм другом Ральфом Зіґелем, дуже хорошим математиком і неврологом. (Двадцять років по тому, у 2012-му, я переглянув тему аури під час мігрені з іншого кута зору під час написання «Галюцинацій».)

Я напружено працював із редактором, упорядковуючи ілюстрації та список літератури, і до весни 1969 року все було готово. Проте коли 1969-й, а за ним і 1970 рік минули, а книга так і не побачила світ, у мені почало наростати розчарування і лють. Зрештою у мене з’явився літературний агент, Іннес Роуз, яка трохи натиснула на видавців — врешті-решт книгу видали в січні 1971 року (хоча у вихідних даних на титульному аркуші зазначений 1970-й).