Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Я не лише опирався самій цій справі — більшу частину часу я був просто обкуреним. Перебуваючи під дією амфетаміну, можна почуватися легко й безтурботно, події немовби змінюють одна одну з блискавичною швидкістю, але все зникає безслідно.

На початку 1966 року ситуація була кардинально іншою. Тоді я сам вишукував по Нью-Йорку психоаналітика, розуміючи, що без допомоги я приречений. Спершу я з недовірою поставився до доктора Шенґолда через його молодий вік. Що за життєвий досвід, які знання, яку лікувальну силу можна почерпнути від людини, заледве старшої за мене самого? Невдовзі я зрозумів, що переді мною людина виняткової вдачі й широти розуму, людина, яка може пробити мою оборону, і яку не зіб’є з думки моє красномовство, людина, яка відчуває, що я міг би витримати й з користю пройти через глибокий аналіз і вир заплутаних почуттів, які є частиною перенесення.

Проте Шенґолд від самого початку наполіг, що це спрацює лише за умови, якщо я зав’яжу з наркотиками. За його словами, наркотична залежність зробила мене недосяжним для психоаналізу, і він не міг далі працювати зі мною, якщо я не припиню їх вживати. Вочевидь, Берд також про це думав, утім так і не озвучив, тоді як Шенґолд утовкмачував мені цю думку під час кожного прийому. Мене нажахала згадка про те, що я можу бути «поза зоною досяжності», однак ще моторошнішим здавалося втратити Шенґолда. Я ще перебував у напівпсихотичному стані через амфетамін, вживати який я не припинив. Згадуючи свого брата Майкла, який потерпав від шизофренії, я поцікавився у доктора Шенґолда, чи й у мене проявилася ця недуга.

— Ні, — відповів він.

— У такому разі це просто неврастенія? — запитав я.

— Ні, — знову сказав він.

Я не став далі розпитувати, ми відклали це питання, і так і не знайшли відповіді на нього вже упродовж останніх сорока дев’яти років.

* * *

Тяжким для мене видався 1966 рік — я відчайдушно намагався зав’язати з наркотиками, моє дослідження зайшло в «нікуди», і я усвідомлював, що воно ніколи не приведе «кудись», що я не маю необхідних задатків, щоб стати дослідником.

Я міг би і далі шукати розраду в наркотиках, якщо б не мав роботи, як варто сподіватися, творчої і такої, що приносить задоволення. Для мене життєво необхідно було знайти щось значуще — і таким для мене став прийом пацієнтів.

Коли у жовтні 1966 року я розпочав клінічну роботу, моє самопочуття одразу поліпшилося. Я вважав, що мої пацієнти прекрасні, й піклувався про них. Почав випробовувати свої сили в медицині та лікуванні, а в першу чергу — відчуття незалежності й відповідальності, якого я не мав під час практики в резидентурі. Мій потяг до наркотиків зменшився, і тепер я був набагато відкритішим до психоаналізу.

Ще раз якось я перебував під кайфом у лютому 1967 року, і, парадоксально, але ця обставина, на відміну від усіх попередніх подібних випадків, мала для мене творчий поворот і вказала на те, що мені слід було би зробити й було мені під силу: написати вартісну книгу про мігрень, а потім, можливо, й інші книги. Це було не просто туманне відчуття свого потенціалу, а дуже чітке, виразне бачення майбутньої неврологічної праці й письменницької діяльності, що прийшло до мене у стані наркотичного сп’яніння, але нікуди не зникло, коли я вийшов із нього.

Я більше ніколи не вживав амфетамінів, попри те, що часом понад усе хотів їх знову (мозок наркомана чи алкоголіка вже ніколи не стане таким, як раніше: спокуси й імовірність зірватися нікуди не зникають). Водночас я вже не був поза зоною досяжності, і за допомогою психоаналізу можна було щось вдіяти.

Насправді я гадаю, що він ще багато разів рятував мені життя. Тоді, у 1966-му, мої друзі не думали, що я протягну до тридцяти п’яти років, а я і сам не був впевнений. Проте завдяки психоаналізу, добрим друзям, задоволенню від клінічної роботи та письменницької діяльності, а найбільше — удачі, — мій вік, попри всі очікування, перевалив за вісімдесятирічну позначку.

Я і досі двічі на тиждень ходжу до доктора Шенґолда, так само, як і упродовж майже п’ятдесяти попередніх років. Ми дотримуємося усталених правил поведінки — він для мене завжди «доктор Шенґолд», я для нього — «доктор Сакс»; проте ми зважаємо на них тому, що можемо собі дозволити таку свободу спілкування. Щось подібне я завжди відчуваю у спілкуванні зі своїми пацієнтами. Вони можуть мені розповідати, а я — запитувати про речі, що були б неприйнятними у звичайному спілкуванні між людьми. А найголовніше — доктор Шенґолд навчив мене приділяти увагу, прислухатися до того, що лежить за межами свідомості й мови.