Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Коли я вийшов із автобуса, довколишні будівлі охопила хитавиця, і вони рухалися з боку в бік, немов прапори на сильному вітрі. Я зателефонував Керол.

— Керол, — тут же сказав я, щойно вона взяла слухавку. — Я телефоную попрощатися. Я божеволію, стаю психічно хворим, несповна розуму. Це розпочалося сьогодні вранці і стає дедалі гірше.

— Олівере! — вигукнула Керол. — Що ти зараз вживав?

— Нічого, — відповів я. — Саме тому я й так перелякався.

Керол на мить замислилася, а тоді запитала:

— А що ти якраз припинив уживати?

— Точно! — відповів я. — Вживав у величезних кількостях хлоральгідрат, а минулої ночі він закінчився.

— Олівере, ти — бовдур, — сказала Керол. — Вічно ти заходиш надто далеко. Ти заробив собі білу лихоманку.

Керол сиділа зі мною, доглядала, підтримувала мене упродовж усіх чотирьох днів безпам’ятства, коли мене накривала загрозлива хвиля галюцинацій і марень — ця жінка була єдиною стійкою у цьому хаотичному, розбитому на друзки світі.

Наступного разу я у паніці зателефонував їй через три роки — одного вечора зненацька відчув легку нудоту й запаморочення, а також безпричинне збудження. Я не міг заснути, стривожено зауваживши, як у мене на очах окремі ділянки шкіри змінюють забарвлення. Тоді я жив у квартирі милої літньої жіночки, яка роками боролася зі склеродермією — дуже рідкісним захворюванням, під час якого шкіра поступово ущільнюється й усихає, спричиняючи деформації кінцівок і часом вимагаючи їхньої ампутації. Марія страждала від цієї недуги понад п’ятдесят років і якось із гордістю сказала мені, що її випадок є прикладом найдовшого життя, відомого медицині за такого діагнозу. Коли посеред ночі мені примарилося, що шкіра змінює структуру, твердне й стає подібною до воску, мене пронизав здогад: у мене також склеродермія, «швидкобіжний» її різновид! Насправді я про таке ніколи не чув — склеродермія зазвичай характеризується найбільш млявим перебігом порівняно з іншими захворюваннями. Проте рано чи пізно завжди трапляється перший випадок тієї чи тієї недуги, тож я вирішив, що також вражу медичне товариство першим у світі проявом гострої форми склеродермії.

Я зателефонував Керол, і вона з чорним портфелем у руках прийшла мене оглянути. Вона поглянула на мене — я лежав із високою температурою, а шкіра була вкрита пухирями — і сказала:

— Олівере, ти ідіот! У тебе вітрянка! Ти недавно оглядав когось із оперізувальним лишаєм?

Я ствердно кивнув. Два тижні тому в Бет-Авраамі я якраз оглядав старого з лишаєм.

— Experientia docet, [181] Experientia docet ( лат .) — досвід навчає. — Прим. перекл. — сказала Керол. — І тепер тобі не лише з підручників відомо, що лишай і вітрянку викликає один і той самий вірус.

Розумна, шляхетна, талановита Керол, яка сама боролася з юнацьким діабетом і протистояла упередженням проти жінок і чорношкірих у її професії, згодом стала деканом у Маунт-­Синаї й упродовж багатьох років відігравала ключову роль у забезпеченні права жінок-лікарів і небілих лікарів на шанобливе й рівноправне ставлення. Вона так і не забула той випадок із хірургами в Маунт-Зіоні.

Переїхавши до Нью-Йорка, я ще більше захопився наркотиками. Почасти до цього мене підштовхнуло розчарування у любовній історії з Карлом, а почасти те, що моя робота просувалася вельми кепсько, і відчуття, що я не мав би ставити на перше місце науково-дослідну роботу. У грудні 1965 року я часто телефонував на роботу й казав, що захворів, цілими днями не з’являючись у лабораторії. Я постійно вживав амфетамін і дуже мало їв. Унаслідок цього я схуд на цілих 36 кілограмів за три місяці і заледве терпів вигляд свого змарнілого обличчя у дзеркалі.

У переддень нового року посеред амфетамінового екстазу в мене раптово трапився проблиск, і я сказав собі: «Олівере, без допомоги ти до наступного нового року не дотягнеш. Хтось має втрутитися». Я відчував, що в основі моєї залежності та саморуйнації лежать дуже глибокі психологічні проблеми, і якщо за них не взятися, я постійно повертатимуся до наркотиків і рано чи пізно уколошкаю себе.

Близько року тому, під час мого перебування в Лос-Анджелесі, друг сім’ї Августа Боннард, яка сама була психоаналітиком, порадила мені сходити до такого-то фахівця на прийом. Я нехотя подався до рекомендованого нею доктора Сеймура Берда. На його запитання: «Що вас до мене привело, містере Сакс?» — я відрізав: «Запитайте доктора Боннард — це вона мене направила».