Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

* * *

На чолі клініки головного болю стояла доволі відома людина — Арнольд П. Фрідмен. Він написав чимало праць на цю тему й очолював клініку, першу у своєму роді, упродовж понад двадцяти років. Здається, він пройнявся до мене симпатією. Вважав тямущим і, як на мене, хотів, щоб я став кимось на кшталт його протеже. Був до мне дружелюбно налаштований і зробив так, щоб я виконував більше за всіх лікувальної роботи й отримував дещо більшу зарплатню. Познайомив мене зі своєю донькою — я навіть подумав, що він розглядає мене як свого потенційного зятя.

А потім трапилося дещо дивне. Щосуботи ми з ним зустрічалися вранці, і я розповідав йому про цікаві випадки, з якими стикався упродовж тижня. Однієї суботи на початку 1967 року я розповів йому про пацієнта, у якого виникнення мерехтливих зиґзаґів (що передує багатьом різновидам мігреней) викликало не головний біль, а нестерпні черевні болі й блювоту. Я сказав, що до мене зверталися ще деякі пацієнти, у яких головний біль змінився черевним, і поцікавився, чи не варто було б відновити використання старого терміна вікторіанської епохи — «черевна мігрень». Коли я озвучив Фрідмену цю думку, його ніби підмінили. Він почервонів і закричав: «Що ти маєш на увазі під „черевною мігренню“? Це клініка головного болю. Слово «мігрень» походить від гемі- кранія ! Це означає „головний біль“! Я не потерплю розмов про мігрені без головного болю!».

Я вражено відсахнувся. (Це була одна з причин, чому в першому ж реченні книги, яку я пізніше написав, наголосив, що головний біль ніколи не є єдиним симптомом мігрені, і чому другий розділ «Мігрені» був цілковито присвячений формам цієї недуги без головного болю.) Але це був ще маленький спалах гніву. Більший вибухнув улітку 1967 року.

У «Галюцинаціях» я розповідав, як під час одного з амфетамінових «прозрінь» від палітурки до палітурки прочитав книгу Едварда Лівінга [182] Едвард Лівінг (Edward Liveing, 1832–1919) — британський лікар, який у праці «Про мігрень» опублікував теорію патогенезу цієї хвороби. — Прим. перекл. «Про мігрень», що була надрукована у 1873 році, і вирішив написати свою власну «Мігрень», більш актуальну для 1960-х, що містила б численні приклади з життя моїх пацієнтів.

Улітку 1967-го, пропрацювавши упродовж року в клініці головного болю, я поїхав у відпустку до Англії і, на мій величезний подив, упродовж кількох тижнів узявся продовжувати книгу про мігрені. Вона вихлюпнулася раптово, без свідомого наміру її завершити.

Із Лондона я надіслав Фрідмену телеграму, повідомляючи, що так чи інакше книга зринула у світ і я запропонував її британському видавництву Faber & Faber (там побачила світ книга моєї мами), яке нею зацікавилося. [183] Однак один із читачів у Faber зробив своєрідне зауваження. Він сказав: «Книга надто легко читається. Це викличе підозру — надайте їй професійнішого вигляду». Я сподівався, що Фрідмен вподобає книгу й напише мені передмову. У відповідь він телеграфував: «Стій! Призупини все».

Коли я повернувся до Нью-Йорка, Фрідмен зовсім не видався дружелюбним. Навпаки, був дуже схвильованим. Він практично вирвав з моїх рук рукопис книги. «Ким я себе уявляю, щоб писати книги про мігрень? — запитував він. — Просто неабияка зухвалість!» Я відповів: «Вибачте, просто так вийшло». Він заявив, що відправить рукопис на розгляд якомусь світилу з питань мігрені.

Така реакція мене надзвичайно приголомшила. За кілька днів я побачив, як Фрідменів помічник робить фотокопію мого рукопису. Я це зауважив, хоча й не надав великого значення. Минуло близько трьох тижнів, і Фрідмен передав мені листа від рецензента, з якого були ретельно вилучені всі елементи, що за ними можна було б упізнати відправника. У листі не було жодної конструктивної критики, але він ряснів особистими й часто злобними нападками на стиль і автора книги. Коли я вказав на це Фрідмену, то почув у відповідь: «Навпаки, він цілком має рацію. Твоя книга саме такою і є — там одні дурниці». Він заявив, що надалі позбавить мене доступу до моїх записів про пацієнтів, яких я раніше оглядав — усе буде заховано під замок. Також він попередив, щоб я навіть не думав повертатися до роботи над книгою, а якщо я таки повернуся до неї — він не лише мене звільнить, а й зробить усе для того, щоб я ніколи не зміг влаштуватися на жодну неврологічну посаду в усій Америці. Тоді він очолював відділ головного болю Американської неврологічної асоціації, і для мене дійсно було б неможливо отримати іншу роботу без його рекомендації.