Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Гадаю, я недооцінив батька так само, як він сам себе недо­оцінював. Я був здивований і глибоко зворушений, коли за кілька років після його смерті головний рабин Британії Джонатан Сакс (він не має стосунку до нашої родини) написав мені:

Я знав вашого нині покійного батька. Бувало, ми разом сиділи у синагозі. Він був справжнім цадиком [188] Цадик ( івр .) — праведник. — Прим. перекл. — я думав про нього як про одного з... тридцяти шести «таємних праведників», на чиїй доброчесності тримається світ.

Навіть тепер, за багато років після його смерті, люди приходять або ж пишуть мені, згадуючи про батькову доброту, сповіщаючи, що вони (або ж їхні батьки чи діди) були його пацієнтами упродовж сімдесяти років його діяльності. Інші невпевнено уточнюють, чи маю я стосунок до Семмі Сакса, як його кликали у Вайтчепелі. І я щасливий та гордий з того, що можу відповісти ствердно.

* * *

Після виходу «Мігрені» мені надійшло кілька листів від колег, які спантеличено перепитували, чому я опублікував більш ранні версії деяких розділів під псевдонімом А. П. Фрідмен. Я відписав їм, що нічого подібного не робив, і їм варто переадресувати ці запитання доктору Фрідмену у Нью-Йорк. Фрідмен по-дурному спекулював на тому, щоб я не публікував книгу, а коли я все ж таки її надрукував, він, вочевидь, зрозумів, у яку халепу втрапив. Я ніколи з ним більше не говорив і більше ніколи його не бачив.

Гадаю, Фрідмен мав власницьку манію — вважав, що він не лише має у своєму розпорядженні все, що пов’язано з темою головного болю, але й усю клініку і всіх її працівників, і думав, що це дає йому право привласнювати їхні думки й напрацювання.

Ця болісна з обох боків історія не була чимось надзвичайним: старший чоловік, який умовно є батьком, і його юний «науковець-син» розуміють, що їхні ролі помінялися місцями, коли син починає затьмарювати батька. Так сталося з Гемфрі Деві [189] Гемфрі Деві (Humphry Davy, 1778–1829) — британський фізик і хімік, президент Лондонського королівського наукового товариства, один із засновників електрохімії, винахідник гірничої лампи. — Прим. перекл. й Майклом Фарадеєм [190] Майкл Фарадей (Michael Faraday, 1791–1867) — англійський фізик і хімік, основоположник вчення про електромагнітне поле. — Прим. перекл. — Деві спершу всіляко заохочував Фарадея, а потім намагався завадити його кар’єрі. Це саме трапилося і з астрофізиком Артуром Еддінґтоном [191] Артур Еддінгтон (Arthur Stanley Eddington, 1882–1944) — англійський астроном і фізик. — Прим. перекл. і його талановитим молодим протеже Субрахманьяном Чандрасекаром. [192] Субрахманьян Чандрасекар (Subrahmanyan Chandrasekhar, 1910–1995) — американський астрофізик і фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії з фізики. — Прим. перекл. Я не Фарадей і не Чандрасекар, а Фрідмен не був Деві чи Еддінґтоном, проте, гадаю, тут на набагато скромнішому рівні спрацювала та сама згубна схема.

Гелена Пеніна Ландау, моя тітка Ленні, народилася у 1892 ро­ці, на два роки раніше за мою маму. У мого діда і його другої дружини було тринадцять дітей, усі вони були дуже близькі й часто листувалися, коли відстань розділяла їх, проте між мамою та Ленні існувала особлива близькість, яку вони пронесли через усе життя.

Четверо з семи сестер — Енні, Вайолет, Ленні і Дуґі — заснували школи. [193] Найстарша з них, Енні Ландау, у 1899 році полишила затишний Лондон і поїхала до Палестини. Вона нікого не знала у цьому новому для неї місці, проте була рішуче налаштована допомогти в організації всеохопного навчання для єрусалимських дівчат англо-єврейського походження — тоді більшість із них злидарювали, були неписьменними, їх не допускали до освіти й у підлітковому віці штовхали до шлюбів чи проституції. Кращого борця, ніж моя тітонька, годі було й шукати — її пристрасть до жіночої освіти долала усі можливі культурні й політичні перешкоди. Її команди, що об’єднували знаних євреїв, арабів, християн і членів британського мандату, стали легендою, а школа, якою вона керувала сорок п’ять років, довго впливала на розвиток сучасного Єрусалиму. (Історія Енні Ландау і її школи Евеліни де Ротшильд викладена у книзі Лори С. Скор «Найкраща школа у Єрусалимі: школа Енні Ландау для дівчаток, 1900–1960».) (Моя мама, Елзі, стала лікарем, однією з перших жінок-хірургів в Англії). Ленні працювала шкільною вчителькою в Іст-Енді в Лондоні, а тоді у 1920-ті роки заснувала єврейську школу на свіжому повітрі для ослаблених дітей. («Ослабленість» могла означати все що завгодно від аутизму до астми чи простої надзбудливості). Школа розташовувалася у лісі Деламер у Чеширі, а оскільки вимовляти «Дім і школа на свіжому повітрі», або ж ДШСП, було досить незручно, ми називали її просто «Деламер». Я полюбляв там бувати, спілкуватися з «ослабленими» дітьми, які, як на мене, не здавалися аж такими ослабленими. Кожній дитині (навіть мені, просто гостеві) виділяли близько одного квадратного метра землі, огородженої невисокими кам’яними стінками, на яких можна було вирощувати все, що заманеться. Мені подобалося збирати гербарій у лісі Деламер з тіткою або іншими вчительками — особливо запам’яталися хвощі — і плавати у маленькому мілководному ставку Гетчмер («Гетчмер щасливих спогадів», як одного разу написала тітка, коли після Деламера минуло вже чимало часу). У моторошні воєнні часи, під час евакуації до Брефілда, я палко бажав повернутися до Деламера.