Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Ленні пішла на спочинок у 1959 році, пропрацювавши у Деламері майже сорок років. Під кінець 1960-го вона знайшла маленьку квартиру в Лондоні, проте тоді я вже поїхав до Канади, а згодом — до Штатів. Упродовж 1950-х ми написали одне одному усього чотири-п’ять разів, та лише коли між нами проліг океан, почали часто писати довгі листи.

У травні 1955 року я отримав від Ленні два листи — перший у відповідь на те, що надіслав їй примірник «Сід» — журнал, який ми з кількома друзями зробили на третьому курсі Оксфорда і який протягнув зовсім недовго — вийшов лише один номер.

«„Сід“ мені дуже до вподоби, — писала Ленні. — Мені подобається у ньому все: дизайн обкладинки, розкішний папір, приємний шрифт, а також чуття мови, яким ви, автори, володієте всі без винятку, чи то пишете про щось веселе, чи то про сумне. Сподіваюсь, я не збентежу вас, якщо скажу, наскільки ви всі напрочуд молоді й, звісно ж, сповнені життя».

Цей лист, як і всі листи від неї, розпочинався словами «Дорогий Боле» (часом «Болівере»), тоді як батьки писали стриманіше — «Дорогий Олівере». У мене не виникало сумнівів, що слово «дорогий» вона вживає для годиться — я відчував, як сильно вона мене любить, і також міцно її любив; це була любов зовсім несуперечлива, цілком безумовна. Що б я не говорив, мої слова не могли відштовхнути чи обурити її, здатність Ленні до співчуття та розуміння, її чуйність і сердечність здавалися безмежними.

Під час подорожей вона надсилала мені листівки. «Отут я насолоджуюся сонячним сяйвом у саду Ґріґа, — писала вона у 1958 році. — Дивлюся на зачарований фіорд. Зрозуміло, звідки він черпав натхнення, щоб створювати музику. (Жаль, що тебе тут немає. У цій компанії є деякі милі молоді люди... У нас тут дуже культурне збіговисько представників різного віку та статі).»

Так склалося, що у 1958 році я теж поїхав до Норвегії і зупинився на крихітному острові Крокголмен у затоці Осло-фіорд (мій друг Ґен Шарп мав там невеликий будиночок). «Коли я отримала твою ідилічну листівку з Крокголмена, мені захотілося приїхати туди й стати П’ятницею для твого Робінзона Крузо», — написала Ленні. У кінці листа вона побажала мені «блискуче скласти випускні іспити у грудні».

* * *

Роком докорінних змін став для нас 1960-й. Після сорока п’яти років на чолі школи Ленні полишила Деламер, а я поїхав з Англії. Мені було двадцять сім, їй — шістдесят сім, але ми обоє відчували, що для нас розпочинається нове життя. Ленні, перш ніж оселитися у Лондоні, вирішила податися у неквапну подорож довкола світу, і коли я вже був у Канаді, надіслала мені листа з корабля «Стретмора».

«Сьогодні прибуваємо до Сингапура, — писала вона. — Останніми днями [194] після відплиття з Перта , окрім дельфінів, які бавилися довкола, нас супроводжують прекрасні альбатроси... Вони надзвичайно граційно змахують величезними крилами, то опускаючись, то зринаючи увись». У жовтні, коли я розпочав працювати у Сан-Франциско, вона написала: «Тішуся, що отримала твого листа... Гадаю, ти, безперечно, знайшов, як краще задовольнити свою невгамовну, допитливу натуру... Я так сумую за тобою». Передаючи звісточку від мами, вона додала: «Її улюбленим видом спорту у приміщенні лишається пакування посилок для тебе!».

У 1961 році Ленні писала про ситуацію з моїм братом Майклом, що постійно загострювалася: «Майклів стан ще ніколи не викликав у мене такої тривоги, і тепер (я сама собі огидна через це) жаль змінився відразою і страхом. А з тим, як затято його захищає твоя мама (хоча я сподіваюся, що не видала своїх почуттів), здається, що всі, крім Майкла, несповна розуму».

Коли Майкл був маленьким, Ленні мала до нього найніжніші почуття. Як і тітонька Енні, вона була у захваті від його не за віком розвиненого інтелекту і приносила йому всі книги, які він тільки бажав. А тоді, як вона гадала, мої батьки заперечували серйозність і небезпеку ситуації. «Останніми тижнями перед тим, як він повернувся до Барнета [195] психіатричної лікарні , я боялася за його життя. Наскільки ж утрачене, поруйноване життя». Йому було тридцять два роки.

Після тривалих пошуків — орендна плата у Лондоні була високою, а Ленні ніколи не вміла багато заощаджувати («Гроші прослизають крізь мої пальці, як і в тебе») — вона знайшла помешкання у Вемблі: «Гадаю, тобі сподобається ця квартирка. Люблю мати власну оселю, і тепер вона частково замінює мені втрачений Деламер. Я пишу цього листа, а за вікном квітнуть мигдальні дерева, витикаються крокуси, проліски, ранні нар­циси, навіть зяблики вдають, що весна вже настала».