Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Восени1966 року я почав лікувати пацієнтів у Бет-Авраамі. Це заклад, де лікують хронічні хвороби при Медичному коледжі Альберта Ейнштейна. Невдовзі я збагнув, що серед п’яти сотень пацієнтів, які перебували там на постійній основі, близько вісімдесяти розкидані по різних відділеннях. Саме вони пережили пандемію летаргічного енцефаліту (або ж сонної хвороби), що на початку 1920-х років стрімко поширилася в усьому світі. Тисячі людей вона знищила одразу, а тих, хто нібито одужав, часто спіткали дивні постенцефалітичні синдроми, що часом проявлялися через десятки років. Багато з них застигали у стані глибокої гіпокінезії, властивої паркінсонізму, дехто впадав у кататонічний ступор. Це відбувалося не зовсім усвідомлено: їхня свідомість «зависала» у точці, де хвороба вразила певні ділянки мозку. Я був приголомшений, дізнавшись, що деякі пацієнти перебували у такому стані по тридцять-сорок років — насправді й лікарню у 1920 році відкрили для цих перших жертв летаргічного енцефаліту.

У 1920−1930-ті роки, щоб задовольнити потреби пацієнтів із постенцефалітичними синдромами, в усьому світі почали будувати нові або переобладнувати вже наявні лікарні. Одна з таких, лікарня «Гайлендз» на півночі Лондона, була заснована для хворих на лихоманку — чималу територію займали десятки корпусів, що потім були переоснащені для розміщення близько двадцяти тисяч хворих на постенцефалітичні синдроми. Проте на кінець 1930-х більшість цих хворих померли, а про саму недугу, що колись займала перші шпальти газет, практично забули. У медичній літературі траплялися лише поодинокі згадки про дивні постенцефалітичні синдроми, що можуть проявитися лише десятиліття по тому.

Медсестри, які добре знали цих пацієнтів, були переконані: за закляклими зовнішніми оболонками — замкненими та ув’язненими — сховані повноцінні, неушкоджені інтелекти й особистості. Вони також зазначали, що зрідка пацієнти на короткий проміжок часу вивільнялися з цього заціпеніння — наприклад, музика немовби оживляла їх, даючи можливість танцювати навіть попри те, що вони не могли ані ходити, ані співати, ані навіть говорити. Ба більше, у рідкісних випадках дехто з них здійснював мимовільні рухи — зненацька і з блискавичною швидкістю — явище так званої парадоксальної кінезії. [199] Парадоксальна кінезія (kinesia paradoxa) — феномен, що найчастіше спостерігається у пацієнтів із хворобою Паркінсона, за якого малорухомі і навіть знерухомлені хворі в певних ситуаціях починають здійснювати всі рухи з високою швидкістю, точністю, спритністю і координацією, не відрізняючись в цей період за своєю моторною поведінкою від здорових людей. — Прим. ред.

Мене вражало, що ніколи не траплялося двох пацієнтів із однаковими проявами хвороби: вона могла набувати будь-якої форми. Дослідники, які вивчали її у 1920−1930-ті, влучно назвали її «фантасмагорією». Для цього синдрому був характерний величезний спектр відхилень, що виникали на всіх рівнях нервової системи; ця недуга могла значно краще за інші продемонструвати, як влаштована нервова система, якими є мозок та поведінкові реакції на своїх найпримітивніших рівнях.

Походжаючи поміж пацієнтами з постенцефалітичними синдромами, я часом почувався, немов натураліст у тропічних джунглях, часом навіть у прадавніх джунглях — спостерігаючи зразки доісторичної поведінки, властивої істотам, які існували на Землі до появи людини — догляд за тілом, чухання, хлебтання, смоктання, важке дихання і ще великий репертуар химерних дихальних і голосових поведінкових реакцій. Це були приклади «викопної поведінки», дарвіністських рудиментів попередніх епох, вивільнених із фізіологічного ув’язнення шляхом стимуляції первинних систем стовбура головного мозку, що спершу зазнали ушкоджень і стали чутливішими внаслідок енцефаліту, а тепер були «розбуджені» леводопою. [200] Макдональд Крітчлі у біографії Вільяма Р. Ґоверса, невролога вікторіанської епохи (і ботаніка-любителя), пише: «Для нього неврологічні хворі були як флора тропічних джунглів». Я, подібно до Ґоверса, також часом уявляю своїх пацієнтів із незвичайними захворюваннями такими ж особливими, нестандартними істотами, формами життя.

Півтора року я провів за спостереженнями, нотував, часом знімав пацієнтів на відео чи робив аудіозаписи, і за цей час пізнав їх не лише як пацієнтів, а і як звичайних людей. Від багатьох із них відмовилися рідні, тож контактували вони лише з медичним персоналом. Лише після того, як я видобув їхні картки за 1920−1930-ті роки, то зміг підтвердити діагнози, відтак поцікавився у керівника лікарні, чи можна розмістити їх в одному відділенні — це б дало змогу сформувати свого роду спільноту.