Від самого початку я розумів, що стикаюся з індивідуумами у винятковому, безпрецедентному стані, в раніше не описаних обставинах, і упродовж кількох тижнів після зустрічі з цими хворими у 1966 році я міркував над створенням книги про них, маючи намір запозичити назву твору Джека Лондона «Люди безодні». Це відчуття динаміки захворювання й життя, організму чи індивіда, який прагне вижити, часом під тиском найнесприятливіших і найважчих обставин, не брали так активно до уваги в часи, коли я був студентом і навчався в резидентурі, та й у медичній літературі того часу на цьому також не наголошували. Проте зіткнувшись із пацієнтами, які потерпали від постенцефалітичних синдромів, я чітко усвідомив, наскільки це приголомшливо правдиво. Те, що зневажливо відкидали більшість моїх колег («Лікарні хронічних хвороб? Що цікавого може бути у таких місцях?»), постало у цілковито іншому світлі: це була ідеальна можливість побачити, як розгортається ціле життя.
* * *
У кінці 1950-х років було з’ясовано, що враженому паркінсонізмом мозку бракувало нейромедіатора дофаміну [201] Дофамін — нейромедіатор, біологічно активна хімічна речовина, що в мозку людини передає емоційну реакцію, а також відповідає за рух, тому виробляється у певних клітинах мозку, що контролюють м’язову активність. — Прим. перекл.
— отже, «привести до норми» його можна було шляхом підняття рівня цієї біологічно активної речовини. Пацієнтам давали леводопу (прекурсор дофаміну) з дозуванням кілька міліграмів, проте це не давало якогось відчутного ефекту, аж поки страшенно відважний Джордж Котзіас [202] Джордж Котзіас (George Constantin Cotzias, 1918–1977) — грецько-американський вчений, який розвинув систему лікування леводопою — найбільш уживаним препаратом для лікування хвороби Паркінсона. — Прим. перекл.
не запропонував групі пацієнтів із хворобою Паркінсона в тисячі разів більші дози препарату. Тоді й було помічено його надзвичайний терапевтичний ефект. Коли ж у лютому 1967 року Котзіас опублікував результати дослідження, для пацієнтів із цим діагнозом вмить з’явилися нові перспективи: до цього часу на них чекало безрадісне майбутнє і прогресування недієздатності, а тепер новий препарат міг змінити життя. Атмосфера була ніби наелектризована від збудження, і мене цікавило, чи може леводопа стати у пригоді моїм власним, таким різним пацієнтам.
Я вагався, чи варто призначати леводопу своїм пацієнтам у Бет-Авраамі, адже вони мали незвичайну форму хвороби Паркінсона, а постенцефалітичний розлад — набагато складніший, серйозніший і незбагненніший. Як відреагують саме ці пацієнти з цією однаковою, але такою різною хворобою? Я відчував, що маю бути вкрай обережним. Можливо, леводопа активізує неврологічні проблеми, з якими ці пацієнти стикались у перші роки недуги, коли паркінсонізм ще не закував їх у свої пута?
У 1967 році я не без тривоги звернувся до Управління боротьби з наркотиками за спеціальною дозвільною ліцензією на використання леводопи, що тоді ще була експериментальним препаратом. Дозвіл було надано за кілька місяців, а з низки інших причин я лише у березні 1969 року розпочав засноване на подвійному сліпому методі [203] Подвійний сліпий метод — метод в експерименті, за якого експериментатору невідомо, хто з досліджуваних належить до експериментальної групи, а хто — до контрольної (не піддається експериментальному впливу). — Прим. перекл.
дослідження за участю шести пацієнтів. Половина з них вживали плацебо, проте ані вони, ані я не знали, хто отримує справжні пігулки.
За кілька тижнів в ефективності леводопи сумнівів не лишалося. Результати вражали. Судячи з того, що показник неефективності становив рівно 50 %, я міг припустити, що плацебо не мало жодного істотного ефекту. Я більше не міг без докорів сумління продовжувати терапію плацебо, але вирішив дати можливість спробувати лікування леводопою всім пацієнтам, які будуть до цього готові. [204] Приблизно у цей час я мав розмову зі своїм завідувачем у коледжі Ейнштейна Лабе Шайнберґом. «Скільки твоїх пацієнтів вживають леводопу?» — запитав він. «Троє», — енергійно відзвітував я. «Отакої! — пирхнув Лабе. — Серед моїх таких три сотні ». «Так, але я вивчаю про кожного пацієнта у сотню разів більше за вас», — відповів я, неприємно вжалений його сарказмом. Досліджувати групи — важливо, адже розгляд сукупності дає можливість робити будь-які узагальнення, але не менш важливим є і конкретне, часткове, індивідуальне; неможливо осягнути природу та наслідки жодного неврологічного стану без ретельного спостереження і опису життя окремих пацієнтів.
Читать дальше