Дехто з пацієнтів більшу частину дня спав, проте вночі не стуляв очей — а це означало, що я теж повинен мати 24-годинний графік. Це призводило до депривації сну, але сповнювало мене відчуттям близькості з пацієнтами, даючи можливість під час нічного чергування бути доступним для виклику всім п’яти сотням пацієнтів у Бет-Авраамі. Бувало, що лікарю на цій посаді доводилося рятувати одного пацієнта з гострою серцевою недостатністю, відправляти іншого до відділення невідкладної допомоги або ж робити запит на розтин, якщо пацієнт помирав. Як правило, у нічні зміни працювали різні лікарі, однак я гадав, що можу працювати так на постійній основі, тож добровільно на це зголошувався.
Керівництву Бет-Аврааму припала до душі ця ідея і за дуже символічну плату мені запропонували помешкання у будинку по сусідству з лікарнею — зазвичай у ньому зупинялися чергові лікарі. Це задовольнило усіх: більшість лікарів терпіти не могли чергувати, а я був радий з того, що тепер мав квартиру, завжди відчинену для моїх пацієнтів. Співробітники лікарні — психологи, соціальні працівники, психотерапевти, логопеди, музичні терапевти — частенько заглядали до мене поговорити про пацієнтів. Майже щодня відбувалися захопливі й плідні обговорення того, наскільки безпрецедентні події розгортаються перед нами, вимагаючи безпрецедентних підходів.
Джеймс Пердон Мартін, знаменитий невролог із Лондона, який вирішив після виходу на пенсію присвятити себе спостереженням і роботі з пацієнтами із постенцефалітичними синдромами у лікарні «Гайлендз», у 1967 році опублікував визначну працю про рівновагу й порушення постави у хворих. У вересні 1969 року він спеціально відвідав Нью-Йорк, щоб побачити моїх пацієнтів. Це, вочевидь, було для нього нелегко, оскільки тоді йому було вже за сімдесят. Його вразили пацієнти, які вживають леводопу, і, за його словами, він нічого подібного не бачив від часів епідемії п’ятдесят років тому. «Ви мусите все дуже докладно описати», — наполягав він.
У 1970 році я розпочав писати про пацієнтів із постенцефалітичними синдромами у своїй улюбленій формі — листі до редакції. За тиждень уже надіслав чотири листи до редакції «Лансет», [207] «Лансет» — щотижневий рецензований загальний медичний журнал. Один із найвідоміших, найстаріших та найавторитетніших загальних часописів з медицини (заснований у 1823 році). Має редакційні офіси в Лондоні, Нью-Йорку та Пекіні. — Прим. перекл.
і їх одразу ж взяли для публікації. Проте мій шеф, головний лікар Бет-Аврааму, не схвалив цього кроку. Він сказав: «Чому ви публікуєте це в Англії? Ви в Америці, тож мали б написати щось для The Journal of the American Medical Association(JAMA). [208] The Journal of the American Medical Association — щотижневий міжнародний медичний журнал, що видається Американською медичною асоціацією з 1883 року. — Прим. перекл.
Не ці листи про окремих пацієнтів, а статистичний огляд про кожного хворого і динаміку перебігу їхнього захворювання».
Улітку 1970 року в листі до JAMA я розповів про результати спостережень над шістдесятьма своїми пацієнтами, які упродовж року вживали леводопу. Я виявив, що майже для всіх спершу було характерним покращення, проте рано чи пізно практично кожен пацієнт виходив з-під контролю, заглиблюючись у заплутані, часом дивні й непередбачувані стани. Я писав, що це не можна розглядати як «побічні ефекти», але варто брати до уваги як невід’ємні частини результату в процесі розвитку.
JAMA опублікував мого листа, та якщо у відповідь на листи до «Лансета» я отримав чимало схвальних відгуків від колег, то цей, надрукований у JAMA, зустріли прохолодною, досить некомфортною тишею.
Мовчанку було порушено кілька місяців по тому, коли у жовтневому випуску JAMA всю рубрику для написання листів заповнили надзвичайно критичні й часом розлючені коментарі колег. Кого лише серед них не було! Здебільшого писали: «Сакс із глузду з’їхав. Ми самі працювали з десятками пацієнтів, але жодного разу ні з чим подібним не стикалися». Один із нью-йоркських колег сказав, що більше сотні його хворих на паркінсонізм вживали леводопу, однак він жодного разу не бачив такої складної реакції, що я описав. Я відписав йому: «Шановний докторе М., п’ятнадцятеро з цих хворих тепер перебувають під моїм наглядом у Бет-Авраамі. Чи не хотіли б ви навідатися до них і подивитися, як у них справи зараз?». Відповіді я не отримав.
Мені здавалося, що деякі колеги намагалися применшити певні негативні наслідки, що викликає леводопа. В одному з листів ішлося про те, що навіть якщо описуване мною — правда, мені не слід було цього публікувати, оскільки це «негативно відіб’ється на атмосфері оптимізму, необхідній для сприйняття леводопи, що сприятиме лікуванню».
Читать дальше