Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Кремер і Джилліатт послуговувалися зовсім різними підходами до обстеження хворих. Джилліатт привчав нас скрупульозно збирати відомості про все: черепні нерви (не пропускаючи жодного з них), опорно-руховий апарат, сенсорну систему тощо у строго визначеному порядку, відхилення від якого було неприпустимим. Він ніколи не дозволяв собі забігати наперед, пропускаючи якісь пункти, фокусуватися на розширеній зіниці, фасцикуляції, [61] Фасцикуляція — короткочасне мимовільне скорочення кількох м’язових волокон, що проявляється у вигляді підшкірного тріпотіння. — Прим. перекл. відсутності черевного рефлексу абощо. [62] Валентин Лоуг, їхній колега-нейрохірург з іншого відділення, часом запитував молодих лікарів, чи помічали вони, що з його обличчям щось «не так». Тільки після цього ми зауважили, що щось дійсно «не так» із його очима: одна із зіниць була набагато більша за іншу. Ми будували нескінченні здогадки з приводу причин цього явища, втім Лоуг так і не пролив світло на таємницю. Процес діагностування означав для нього чітке дотримання алгоритму.

Джилліатт був насамперед науковцем і нейрофізіологом за освітою та характером. Складалося враження, що він шкодує про те, що доводиться мати справу з пацієнтами (чи стажерами), хоча, як я потім дізнався, він у спілкуванні зі своїми аспірантами був зовсім іншим — приязним і готовим прийти на допомогу. Він пристрасно захоплювався всім, що було пов’язано з електричними методами дослідження розладів периферичної нервової системи та іннервацією [63] Іннервація — активація нервів в органах та тканинах живого організму, що забезпечує їхній зв’язок із центральною нервовою системою. — Прим. перекл. м’язів, і був на шляху до того, щоб стати фахівцем світового рівня з цієї проблематики.

Натомість Кремер мав надзвичайно розвинене інтуїтивне чуття. Пригадую, як він колись поставив діагноз новоприбулому пацієнтові, як тільки той з’явився на порозі відділення. Джилліатт угледів хворого на відстані майже тридцяти метрів, схвильовано вхопив мене за руку й прошепотів на вухо: «Синдром яремного отвору!». Це вкрай рідкісний синдром, і мене вразило, що Кремеру з одного погляду вдалося розпізнати його з такої відстані.

Приклади Кремера та Джилліатта спонукали задуматися над порівнянням інтуїції та аналітичних здібностей, про що писав Паскаль у «Думках». Кремер мав неперевершену інтуїцію, буквально з першого погляду йому відкривалося все і навіть більше, ніж він міг втілити у слова. На відміну від нього, Джилліатт був насамперед аналітиком, досліджував явища поступово, однак при цьому мав здатність у деталях розповісти про те, що передувало захворюванню чи буде його наслідком.

Кремер надзвичайно співчував і симпатизував своїм пацієнтам. Здавалося, він читає їхні думки, інтуїтивно відчуває усі їхні страхи й надії. Як театральний режисер, що уважно стежить за грою акторів, Кремер спостерігав за їхніми рухами й поставами. Одна з його статей, моя улюблена, називалася «Стояння, сидіння, ходіння». Вона була демонстрацією того, скільки всього він помічав і розумів навіть до неврологічного огляду, навіть до того, як пацієнт встигав розтулити рота.

У п’ятницю по обіді він приймав хворих у поліклініці. Бували дні, коли їхня кількість доходила до тридцяти, і кожному він приділяв якнайбільше уваги, співчутливо й зосереджено надаючи консультації. Пацієнти дуже його любили, підкреслюючи доброту й зазначаючи, що сама його присутність має лікувальний ефект.

Кремер продовжував цікавитися і брати активну участь у житті своїх стажерів навіть після того, як вони, полишивши цю посаду, робили кар’єру. Він порекомендував мені податися до Америки, влаштував деякі знайомства, а через двадцять п’ять років, прочитавши книгу «Нога, як точка опори», написав мені глибокого і вдумливого листа. [64] Кремер писав: «У відділенні кардіології мене попросили оглянути пацієнта, що збивав із пантелику. Він страждав на мерехтливу аритмію, яка спричинила утворення великого емболу. Це, своєю чергою, призвело до паралічу лівої половини тіла. Мене попросили його оглянути, оскільки вночі він постійно падав із ліжка, і кардіологи не могли зрозуміти, в чому річ. Коли я поцікавився, що відбувається вночі, він цілком щиро розповів, що прокидаючись, він щоразу бачить поруч із собою мертву, холодну, волохату ногу. Йому невтямки, звідки вона береться, але він не може терпіти її у своєму ліжку, тому здоровою рукою та ногою випихає її і, зрозуміло, слідом за нею опиняється на підлозі. Це був промовистий приклад того, як людина може повністю втратити відчуття паралізованої кінцівки. Втім примітно, що я так і не домігся від нього відповіді, чи була його нога з того боку в ліжку — настільки його увагу захопила огидна чужорідна нога». Я цитував цей уривок Кремерового листа, коли мав нагоду описувати подібний випадок («Людина, яка випадає з ліжка») у книзі «Чоловік, який прий­няв дружину за капелюха».