Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Хоча я відвідував «відкриті» міста на кшталт Амстердама настільки часто, наскільки це було можливо, але не наважувався шукати статевих партнерів у Лондоні, тим паче зважаючи на те, що жив удома під пильним наглядом батьків.

Проте 1959 року, під час стажування у терапевтичному й неврологічному відділеннях у Міддлсексі, варто було мені пройти по Шарлотт-стрит і перетнути Оксфорд-стрит, як я опинявся на площі Сохо. Трохи далі, якщо пройти через Фрит-стрит, була Олд-Комптон-стрит, де будь-що можна купити чи взяти в оренду. У тютюновій крамниці Коулмана я міг дістати свої улюблені гаванські сигари; однієї Bolivar «torpedo» вистачало на весь вечір, і тоді часом дозволяв собі пригоститися нею з особливих нагод. Був тут і гастрономічний магазин, де торгували тістечками з маком, такими соковитими й ароматними, яких я відтоді ніде не куштував, а також невелика газетна й кондитерська крамниця, у вікнах якої розміщували оголошення сексуального характеру, стримані й завуальовані (писати однозначніше було б небезпечно), проте очевидні у своєму значенні.

В одному з таких оголошень якийсь молодик писав про своє захоплення мотоциклами й мотоциклетним обладнанням. Він указав ім’я, принаймні прізвисько — Бад, — і номер телефону. Я не ризикнув на довше затриматися біля цього оголошення, не кажучи вже про те, щоб переписати з нього дані, але тоді я мав фотографічну пам’ять, що миттю закарбувала їх. Я ніколи не відгукувався на оголошення, навіть не думав про таке, але після майже річного стримування (я не був в Амстердамі від минулого грудня) я вирішив зателефонувати таємничому Баду.

Ми поспілкувалися телефоном, зберігаючи обачність, обговорюючи переважно мотоцикли. Бад мав BSA Gold Star, великий одномісний мотоцикл із двигуном у 500 кубічних сантиметрів та опущеним кермом, я ж володів Norton’ом Dominator, об’єм двигуна якого становив 600 кубічних сантиметрів. Ми домовилися зустрітися у кафе, де зазвичай збиралися мотоциклісти, і звідти податися на прогулянку. Один одного ми мали впізнати за мотоциклами й зодягом: куртки, штани, черевики та рукавички — усе шкіряне.

Зустрілися, потиснули руки, висловили захоплення мотоциклами один одного й подалися ганяти південними околицями Лондона. Я народився і зростав у північно-західній частині міста й не орієнтувався тут, тож Бад обирав, куди їхати. Тоді я подумав, що з вигляду він неначе відважний лицар доріг на моторному скакуні, вбраний в обладунок із чорної шкіри.

На вечерю ми пішли до його квартири в Путні — досить бідно обставленого помешкання, де було дуже мало книг, але чимало журналів про мотоцикли й мотоциклетне спорядження. Усі стіни завішані фотографіями мотоциклів і байкерів, а також (цього я ніяк не очікував) було кілька підводних знімків, які Бад зробив сам — іншим його пристрасним захопленням було підводне плавання. Я почав плавати з аквалангом під час перебування на Червоному морі у 1956 році, тож ми могли розділити ще одне хобі (досить незвичне, як для 1950-х років). Бад також мав чимало спорядження для пірнання. Тоді ще не було мокрих гідрокостюмів і костюмів із неопрену, або ж синтетичного каучуку, тож аквалангісти носили водонепроникні костюми з товстої гуми.

Ми випили по пиву, а потім Бад досить несподівано сказав: «Ходімо в ліжко». Ми вже не намагалися дізнатися більше один про одного. Я нічого не знав про Бада: ні де він працює, ні навіть його прізвище; він так само мало знав про мене, проте ми обоє розуміли (інстинктивно, напрочуд точно), чого ми хочемо, як можемо принести задоволення собі й один одному.

Зрештою не було потреби говорити про те, як нам обом сподобалася зустріч і як сильно ми хотіли побачитися знову. Я мав їхати до Бірмінґема на піврічне стажування з хірургії, втім цю перепону було легко подолати. По суботах я міг на своєму мотоциклі мчати до Лондона, щоб переночувати в батьків. Проте якби приїжджав раніше, то спершу мав би можливість по обіді провести час з Бадом, а наступного ранку ми могли б удвох кататися на мотоциклах. Мені подобалися ці прогулянки свіжими недільними ранками, особливо коли я складав свого «коня» й умощувався на заднє сидіння до Бада. Ми їхали міцно притиснувшись один до одного, немовби перебуваючи в одній шкурі.

Тоді я не мав чіткого уявлення про своє майбутнє: стажування мало добігти кінця у червні 1960 року, і після цього мене могли призвати на службу (раніше призов відкладався через навчання в університеті та інтернатуру).

Обмірковуючи ці моменти, я нічого не говорив Баду, але у червні написав йому, що у день свого народження, 9 липня, відбуду до Канади і, можливо, не повернуся. Я і гадки не мав, що його настільки приголомшить моя звістка: ми були приятелями-байкерами й друзями по сексу, проте, як я думав, не більше. Відповідь Бада була палкою і розпачливою, він сповістив, що почувається дуже нещасним, зізнаючись, що розплакався, отримавши мого листа. Я був вражений, читаючи його відповідь, і надто пізно усвідомив, що він, вочевидь, закохався у мене, і я розбив йому серце.