Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Нас, студентів-медиків, не навантажували лекціями чи формальними інструктажами. Усе найважливіше нам пояснювали біля ліжок пацієнтів, а основним завданням було слухати і ставити відповідні запитання, занотовуючи подробиці анамнезу. Нас навчали послуговуватися очима й вухами, торкатися, відчувати й навіть принюхуватися. Слухати серцебиття, вистукувати грудну клітку, мацати живіт — ці та інші форми фізичного контакту були не менш важливими, аніж говорити з пацієнтом і слухати його. Завдяки цим дотикам могли виникати глибокі зв’язки на фізичному рівні; чиїсь руки часом могли мати лікувальний ефект.

* * *

Після отримання диплома 13 грудня 1958 року я мав у своєму розпорядженні кілька тижнів. Моє стажування у міддлсекській лікарні мало початися не раніше першого січня. [57] У Сполучених Штатах це має назву internship, в Англії інтернів (interns) називають housemen, а ординаторів — registrars. — Прим. перекл. Вражений і схвильований тим, що я тепер лікар, що нарешті цього досягнув (ніколи не думав, що це трапиться, і навіть зараз подумки часом поринаю у світ вічного студентства). Попри збудження, трохи був нажаханим. Був певен, що все робитиму не так, виставлю себе на посміховисько, і зрештою мене вважатимуть невиправним і навіть небезпечним розтелепою. Тоді подумав, що тимчасове стажування у ці два тижні, що лишилися до роботи у Міддлсексі, допоможуть мені набути необхідної впевненості в собі й відповідних навичок. Зрештою мені вдалося знайти таку роботу за кілька кілометрів від Лондона, у лікарні Сент-Олбанса, де моя мати під час війни працювала у відділенні невідкладної хірургії.

Першого ж дня чергування мене викликали о першій годині ночі: у лікарню надійшло немовля з бронхіолітом. Я поспішив до відділення на огляд свого першого пацієнта — чотиримісячної дитинки з лихоманкою, посинілою навколо рота шкірою і задишкою. Чи вдасться нам із медсестрою врятувати її? Чи є для неї надія? Побачивши мій переляк, сестра підтримувала мене й надавала необхідні вказівки. Малюка звали Дін Гоуп, [58] Гоуп ( англ . hope) — надія. — Прим. перекл. і ми до смішного марновірно сприйняли це як добрий знак — немовби саме ім’я могло прихилити до себе Мойр. [59] Мойри — богині долі у грецькій міфології. — Прим. перекл. Усю ніч ми працювали не покладаючи рук, і коли почав займатися сірий зимовий світанок, небезпека для Дінового життя минула.

* * *

Першого січня я розпочав працювати у міддлсекській лікарні. Вона мала дуже хорошу репутацію, хоча їй і бракувало духу старовини, властивого шпиталю святого Варфоломія, або ж «Бартсу», що датується ХІІ століттям. Мій старший брат Девід навчався у коледжі при шпиталі. Міддлсекська лікарня заснована 1745 року, тож була порівняно новою. Тоді, коли я там працював, вона вже з кінця 1920-х розміщувалася у новій будівлі. Маркус, найстарший серед моїх братів, проходив навчання у міддлсекській лікарні, а тепер я йшов його слідами.

Я півроку стажувався у терапевтичному відділенні, а тоді стільки ж — у відділенні неврології під керівництвом Майкла Кремера та Роджера Джилліатта, що утворювали блискучий тандем, але були майже по-комічному несхожі між собою.

Кремер — добродушний, привітний та ввічливий чолов’яга. Губи його ледь помітно кривилися у дивній усмішці — я так і не збагнув, від чого саме — чи то від звички іронічно сприймати світ, чи то від перенесеного раніше невриту лицьового нерва. Здавалося, для своїх стажерів і пацієнтів він завжди мав силу-силенну часу.

Джилліатт відзначався набагато меншою привабливістю: суворий, нетерплячий, нестриманий, дратівливий. Мені часом здавалося, що він ледь вгамовує у собі лють, готовий вибухнути будь-якої миті. Ми, стажери, відчували, що навіть незастебнутий ґудзик може викликати в нього напад гніву. Його величезні й чорні, мов смола, брови наганяли страх на підлеглих. Попри свій вік (йому було лише за тридцять), він нещодавно отримав призначення на посаду лікаря-консультанта, ставши таким чином одним із наймолодших консультантів у всій Англії. [60] Це було справді надзвичайно, хоча не можу не згадати, що моя мати стала консультантом у 27 років. Ця обставина аж ніяк не пом’якшувала враження від його грізного вигляду, радше навпаки, підсилювала його. Джилліатт був нагороджений Воєнним хрестом за видатну хоробрість, і у ньому вбачалася військова виправка. Я страшенно його боявся: кожне його запитання ледь не паралізувало мене. Як я дізнався згодом, багато хто з його стажерів мав схожі відчуття.