Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Літо 1955 року провів у кібуці. Я мав вибір — працювати в дендрарії чи з курми. Ці птахи відтепер наводили на мене жах, тому я обрав роботу в дендрарії. Ми прокидалися вдосвіта, снідали всією громадою і вирушали на роботу.

Мене вражало, що на обід, вечерю та навіть на сніданок на столах постійно стоять величезні миски рубленої печінки. Рогатої худоби у кібуці не було, і мені було невтямки, як із самих лише курей можна отримати з півсотні кілограмів печінки щодня. Коли ж поцікавився цим, довкола вибухнув регіт: мені пояснили, що те, що я прийняв за печінку, було насправді рубленим баклажаном — овочем, якого я ніколи не куштував в Англії.

Я був у хороших стосунках із усіма (принаймні з будь-ким міг перекинутися словом), але ні з ким не зближувався. У кібуці жило повно сімей, чи радше одна величезна родина, в якій усі батьки доглядали всіх дітей. Серед них я виділявся як одинак, що не мріяв у майбутньому жити в Ізраїлі (як багато хто з моїх двою­рідних братів). Мені не дуже добре вдавалися світські теревені, і за перші два місяці я недалеко просунувся у вивченні івриту, попри посилені заняття в ульпані. [47] Ульпан — навчальний заклад для вивчення івриту. — Прим. перекл. Утім на десятому тижні вже знічев’я почав розуміти цю мову й висловлюватися нею. А значні фізичні навантаження й присутність дружелюбних, уважних людей навколо слугували мені розрадою після нестерпних місяців, які я провів у лабораторії Сінклера, самотній та замкнений у собі.

Окрім того, перебування у кібуці значно вплинуло і на мій фізичний стан. Я прибув туди ні на що не здатним 113-кілограмовим слабаком, а за три місяці скинув майже 30 кілограмів. Наприкінці цього терміну вже почувався у власному тілі більш звично.

Полишивши кібуц, на кілька тижнів подався у мандри іншими закутками Ізраїлю. Він справив на мене враження молодої ідеалістичної країни в облозі. Під час пасхального седеру, [48] Седер — ритуальна сімейна трапеза під час свята Песах (єврейської Пасхи). — Прим. перекл. згадуючи про вихід євреїв із Єгипту, говорять: «Наступного року в Єрусалимі». І ось нарешті я побачив місто, у якому Соломон побудував свій храм за тисячу років до Різдва Христового. Проте Єрусалим тоді був розділений, і потрапити до старого міста було неможливо.

Я досліджував інші місця Ізраїлю: старий порт Хайфи, що припав мені до душі; Тель-Авів; мідні шахти у Негеві, [49] Негев — пустеля в Ізраїлі, що займає близько 60 % її території. — Прим. перекл. що, як побутує думка, належали царю Соломону. Мене вразило те, що я прочитав про кабалу в юдаїзмі, особливо про його космогонію, тож згодом здійснив першу мандрівку, певною мірою паломницьку, до Цфата, де у ХVI столітті жив і поширював своє вчення видатний Іцхак Лурія. [50] Іцхак Лурія (1534–1572) — юдейський богослов, рабин, який створив новий напрям у вченні кабали. — Прим. перекл.

Потім я подався до пункту призначення, який насправді мене цікавив — Червоного моря. Тоді населення Ейлата становило всього кілька сотень людей — не набагато більше, ніж наметів і халупок (тепер це узбережжя заповнене розкішними готелями, а населення сягає 50 тисяч). Майже весь день я проплавав під водою із маскою та трубкою і вперше спробував пірнути з аквалангом, хоча тоді цей вид плавання був ще не дуже розвинений. (Кілька років по тому, коли я у Каліфорнії отримав сертифікат аквалангіста, підводне плавання стало набагато доступнішим).

Я знову, як і коли вперше потрапив до Оксфорда, запитував себе, чи дійсно хочу бути лікарем. Мене дуже захопила нейрофізіологія, проте я полюбляв також біологію океану, особливо морських безхребетних. Можливо, ці сфери можна було б поєднати, скажімо, вивчаючи нейрофізіологію безхребетних, зокрема будову нервової системи й поведінкові реакції головоногих, цих унікальних істот. [51] Коли я складав іспит на отримання атестату у 1949 році, мене екзаменував видатний зоолог Дж. З. Янґ, який відкрив величезні нервові аксони у кальмарів. Дослідження цих аксонів дало нам кілька років по тому перший ключ до розуміння електрохімічних підвалин нервової провідності. Янґ щоліта досліджував у Неаполі поведінку та мозок восьминогів. Я міркував, чи варто спробувати працювати під його керівництвом, як мій однокурсник Стюарт Сазерленд.

Якась частина мене воліла б лишитися в Ейлаті на все життя, пірнати з трубкою, плавати з аквалангом, займатися біологією океану та нейрофізіологією безхребетних. Утім батьки починали проявляти нетерплячість: я вже згаяв достатньо часу в Ізраїлі, «зцілився», тож пора було повертатися до медицини, розпочинати клінічну роботу, приймати хворих. Та існувала одна річ, яку слід було зробити, хоча раніше вона видавалася мені неможливою. Я гадав: мені двадцять два, я привабливий, засмаглий, худорлявий — і досі незайманий.