Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Я гадав, що наша дружба триватиме все життя, і він, напевно, думав так само. Та одного дня він прийшов до мого барлогу дуже схвильований. Він сказав, що виявив у себе в паху набряк, якому спершу не надав значення, гадаючи, що він мине. Проте набряк збільшувався, спричиняючи все більше тривоги. Я тоді відвідував підготовчі курси при медичному коледжі, тож Річард попросив мене оглянути це місце. Він спустив штани й труси, і зліва я побачив пухлину розміром з яйце. Вона мала чітке розташування і була твердою на дотик. «Рак», — майнула у мене здогадка. «Ти маєш сходити до лікаря. Можливо, потрібна біопсія. Не відкладай», — застеріг я.

Після біопсії лімфатичного вузла Річарду поставили діагноз «лімфосаркома» і сказали, що йому лишилося жити не більше двох років. Сповістивши мене про це, він більше ніколи зі мною не розмовляв. Я першим розпізнав смертельну суть цієї пухлини, тож, мабуть, він вважав мене своєрідним посланцем чи символом смерті.

Утім Річард був налаштований якомога повніше прожити відведений йому час. Він одружився з ірландською арфісткою та співачкою Мері О’Гара, подався з нею до Нью-Йорка, а через рік і три місяці помер. У ці останні місяці життя він написав чимало найкращих своїх поезій.

Випускні іспити в Оксфорді складають після трьох років навчання. Я ж і далі займався там дослідницькою роботою і вперше відчув себе досить самотнім, адже практично всі мої однолітки полишили альма-матер.

Після того, як я здобув стипендію Теодора Вільямса, мені запропонували дослідницьку посаду на кафедрі анатомії. Але я відхилив пропозицію, попри своє захоплення професором анатомії, знаменитим і надзвичайно легким у спілкуванні Вілфрідом Ле Ґрос-Кларком. [42] Вілфрід Ле Ґрос-Кларк (Wilfrid Edward Le Gros Clark, 1895–1971) — британський анатомічний хірург, приматолог, палеоантрополог. Зробив внесок у вивчення еволюції людини. — Прим. перекл.

Ле Ґрос-Кларк був прекрасним викладачем, який знайомив студентів із анатомією людини з позицій еволюційного розвитку. Крім того, він тоді був знаний як людина, яка зробила значний внесок у розкриття Пілтдаунської містифікації. [43] Пілтдаунська людина — одна з найвідоміших археологічних містифікацій XX століття. Кісткові фрагменти (частина черепа та щелепа), виявлені 1912 року в гравійному кар’єрі Пілтдауна в Англії, були представлені як скам’янілі рештки раніше невідомої стародавньої людини — «відсутньої ланки» в еволюції між мавпами та людиною. У 1953 році підробку все ж було викрито і встановлено, що знахідка є черепом повністю розвиненої сучасної людини, свідомо з’єднаним із трохи підпиляною нижньою щелепою орангутана. — Прим. перекл. Та я відхилив його пропозицію, спокусившись курсом блискучих лекцій з історії медицини, які читав доцент, фахівець із харчування людини Сінклер. [44] Г’ю Макдоналд Сінклер (Hugh Macdonald Sinclair, 1910–1990) — медичний дослідник, фахівець із харчування людини. Відомий завдяки твердженням, що «хвороби цивілізації», як-от ішемічна хвороба серця, рак, діабет, запалення, шкірні хвороби посилюються під дією «поганих» жирів. — Прим. перекл.

Мене завжди цікавила історія. Навіть у свої хлоп’яцькі «хімічні» дні я волів дізнаватися про життя видатних хіміків, про колізії та неоднозначності, що часом стають супутниками нових теорій і відкриттів. Я прагнув побачити розвиток хімічної науки як сміливого людського починання. А тепер у лекціях Сінклера звучала історія фізіології, ідеї та риси діячів цієї науки, втілені у життя.

Друзі й навіть куратор у Королівському коледжі намагалися застерегти мене, відмовити від помилкового, як їм здавалося, кроку. Проте я не поступився у своєму намірі. Навіть попри чутки, що ширилися про Сінклера. Втім у цих чутках не було нічого особливого: просто пересуди про його «специфічність» і манеру триматися відособлено. Крім того, подейкували, що університет планує закрити його лабораторію.

Я усвідомив свою помилку одразу після того, як почав відві­дувати ЛХЛ — Лабораторію харчування людини.

Сінклер мав енциклопедичні знання, принаймні у царині історії. Він доручив мені роботу над темою, про яку я мав лише туманне уявлення. Під час дії «сухого закону» охочі до алкоголю, позбавлені можливості діставати його легально, вподобали дуже міцний алкогольний екстракт ямайського імбиру, або ж «джейк», який тоді був доступний у вільному продажу як «засіб для підвищення тонусу нервів». Наслідком вживання цієї настоянки ставав так званий «джейковий параліч», що спричиняв неврологічні ураження кінцівок. Коли стало очевидно, що в умовах «сухого закону» цей екстракт є потенційним об’єктом зловживань, в уряді виникла ідея розбавити його дуже неприємним на смак складником — триортокрезилфосфатом (ТОКФ). Проте такі заходи заледве могли віднадити любителів спиртного, і невдовзі стало зрозуміло, що ТОКФ фактично був небезпечною для нервової системи отрутою уповільненої дії. Перш ніж це було виявлено, понад п’ятдесят тисяч американців зазнали значних і часто незворотних уражень нервових закінчень. Характерний параліч уражав як руки, так і ноги, внаслідок чого у людей розвивалася специфічна легко впізнавана манера пересуватися, так звана «джейкова хода».