Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Кілька разів бував в Амстердамі з Еріком, де нам полюбилася Консертгебау [52] Консертгебау — концертна зала в Амстердамі, культурний осередок і одна з найвідоміших споруд міста. — Прим. перекл. (саме там я вперше почув «Пітера Ґраймса» Бенджаміна Бріттена [53] Бенджамін Бріттен (Benjamin Britten, 1913–1976) — британський композитор, диригент та піаніст. — Прим. перекл. голландською). Нам подобалися канали, вздовж яких тягнулися високі будинки зі ступінчастими фронтонами: старий ботанічний сад і прекрасна Португальська синагога ХVII століття; площа Рембрандта з її кав’ярнями просто неба; свіжі оселедці, яких продавали на вулицях і яких ми з’їдали одразу ж; і загальна атмосфера задушевності та щирості, властива цьому місту.

Проте зараз, одразу після відвідин Червоного моря, я вирішив податися до Амстердама сам, загубитися там, а саме — позбутися своєї невинності. Але як же це робиться? Посібників з цього не існує. Напевно, мені потрібен був ковточок чогось міцного, і не один, щоб вгамувати свою сором’язливість, тривогу, діяльність лобних доль…

Біля залізничного вокзалу, на Вармусстрат, був один дуже милий бар; ми з Еріком часто навідувалися туди хильнути чарчину. Проте зараз, зайшовши туди самостійно, я пив міцні напої — голландський джин для голландської хоробрості. Я пив, аж поки обриси бару почали розфокусовуватися перед моїми очима, а звуки, здавалося, накочувалися хвилями, то наростаючи, то завмираючи. Лише підвівшись, я усвідомив, що заледве тримаюся на ногах — настільки, що бармен вигукнув: «Genoeg! [54] Genoeg (нідерл.) — досить. — Прим. перекл. Досить!», поцікавившись, чи потрібна мені допомога, щоб дістатися до готелю. Я відмовився — готель був просто через дорогу — і, похитуючись, подався геть із бару.

Я, імовірно, втратив свідомість, бо наступного ранку виявив, що лежу в чужому ліжку. У повітрі розносився приємний аромат свіжозвареної кави, а слідом з’явився і він — господар, мій рятівник — у халаті, тримаючи у кожній руці по чашці кави.

Він сказав, що підібрав мене, п’яного як чіп, у стічній канаві, забрав до себе і… трахнув.

— Добре було? — поцікавився я.

— Так, — прозвучало у відповідь. — Дуже добре. — Він шкодував, що я був не при собі, щоб також насолодитися процесом.

За сніданком ми розговорилися: про мої страхи й стримування щодо сексу, про заборони й небезпеки, на які наражалися гомосексуали в Англії, де їх вважали злочинцями. Він пояснив, що в Амстердамі ситуація зовсім інша. Гомосексуальність серед дорослих, які йшли на це за обопільною згодою, була прийнятною і цілком законною, її не розглядали як щось патологічне чи варте осуду. У багатьох барах, кав’ярнях чи клубах можна зуст­ріти інших геїв (раніше я навіть не чув, щоб це слово вживали в такому значенні), [55] Непередавана гра слів. В англійській мові слово gay має два значення: «веселий» та «гомосексуал». — Прим. перекл. і він радо відведе мене до когось із них або просто пояснить, де їх знайти, і мені доведеться далі турбуватися про себе самому.

— І немає чого налигуватися, — раптом посерйознішав він. — Непритомніти, валятися у стічній канаві теж не треба. Це на вигляд жалюгідно і до того ж є небезпечним. Сподіваюся, ти більше так не робитимеш.

Почувши це, я аж заплакав від полегшення, відчуваючи, як якийсь страшний тягар, що тиснув на мене насамперед у вигляді самозвинувачень, тепер упав із плечей, чи принаймні його вага значно зменшилася.

У тисяча п’ятдесят шостому році, після чотирьох років в Оксфорді та пригод в Ізраїлі та Нідерландах, я повернувся додому й розпочав студіювати медицину. Упродовж цих двох із половиною років я ознайомився із терапевтичною медициною, ортопедією, педіатрією, неврологією, психіатрією, дерматологією, лікуванням інфекційних хвороб та іншими спеціальностями, позначеними самими лише літерами — ШК, СС, ВГН, АК/ГІН. [56] ШК — шлунково-кишковий, СС — сечостатевий, ВГН — вухо/горло/ніс, АК/ГІН — акушерство/гінекологія. — Прим. перекл.

На мій подив (і мамине задоволення), я перейнявся найбільшою симпатією до акушерської справи. Тоді дітей народжували вдома (я і сам народився вдома, як і всі мої брати). Пологи здебільшого приймали акушерки, а ми, студенти, асистували їм. Лунав дзвінок, часто посеред ночі, оператор із лікарні диктувала мені прізвище й адресу, а іноді додавала: «Поквапся!».

Ми з акушеркою велосипедами з’їжджалися до будинку, мчали до спальні чи зрідка до кухні — народжувати часом було простіше на кухонному столі. Чоловік із родиною чекали у сусідній кімнаті, нашорошивши вуха, щоб не проґавити перший плач немовляти. Мене вражало, що я ставав свідком цілої людської драми. Насправді такі речі докорінно відрізнялися від роботи в лікарні — вони давали нам єдиний шанс діяти, робити щось значиме поза межами лікарні.