Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Колище малим читав романи Фенімора Купера й дивився ковбойські фільми, у мене сформувалося романтичне уявлення про Штати та Канаду. Суворі пустирі американського Заходу, змальовані у книгах Джона М’юра [68] Джон М’юр (1838–1914) — американський природознавець, письменник, захисник дикої природи. — Прим. перекл. і зображені на знімках Анселя Адамса, [69] Ансель Адамс (Ansel Adams, 1902–1984) — американський фотограф. Найвидатнішим його доробком є чорно-білі фотографії національних парків «Йосеміті» та «Єлоустоун», Великого Каньйону в Аризоні. — Прим. перекл. здавалося, обіцяють щирість, свободу та легкість, якої бракувало Англії, що не могла отямитися після війни.

Як студент-медик я отримав відстрочення від служби, проте одразу після завершення стажувань належало з’явитися для її проходження. Мені не надто припала до душі ідея служити у війську (хоча мій брат Маркус і вподобав її, а завдяки знанню арабської отримав призначення до Тунісу, Киренаїки [70] Киренаїка — історична область сучасної Лівії, розташована на північному сході країни. — Прим. перекл. та Північної Африки). Я підписався на привабливу альтернативу — трирічну лікарську службу в колоніальній адміністрації, обравши для її проходження Нову Ґвінею. Але діяльність самої адміністрації згасала, і її медична служба припинила своє існування ще до того, як я завершив навчання у медичному університеті. Обов’язкова військова служба там мала завершитись усього за кілька місяців після мого зарахування на неї у серпні.

Відчуття того, що заманливого екзотичного призначення у колоніальній адміністрації тепер годі сподіватися, і той факт, що я міг би бути одним із останніх призовників, розлютили мене і стали додатковою причиною шукати можливості виїзду за кордон. Утім я відчував, що маю певний моральний обов’язок відслужити. Після прибуття до Канади ці суперечливі думки спонукали мене вступити до Королівських військово-­повітряних сил країни добровольцем. (Я був заворожений рядком із поезії Одена [71] Вістен Г’ю Оден (Wystan Hugh Auden, 1907–1973) — англо-американський поет. — Прим. перекл. про пілотів «сміх у шкірі».) Службу в Канаді, державі Співдружності, могли б зарахувати замість відповідної служби в Англії, а це було важливо на випадок, якщо я надумаю повернутися.

Були й інші причини втекти з Англії, як, наприклад, у мого брата Маркуса, який за десять років до цього виїхав до Австралії. У 1950-ті роки висококваліфіковані фахівці, як чоловіки, так і жінки, масово полишали Англію (так званий відтік мізків), адже вона була переповнена університетами та спеціальностями, і (я це зауважив під час свого неврологічного стажування у Лондоні) талановиті й досвідчені спеціалісти могли роками нидіти на низьких посадах, так і не маючи змоги насолодитися самостійністю чи відповідальністю. Я гадав, що в Америці, медична система якої є значно ґрунтовнішою і гнучкішою за англійську, знайдеться місце для мене. Крім того, мною рухало те ж відчуття, що й Маркусом: у Лондоні надто багато лікарів Саксів — мої батько з матір’ю, старший брат Девід, дядько і троє двоюрідних братів — і всі конкурують за простір у переповненому медичному світі Лондона.

Дев’ятого липня, у свій двадцять сьомий день народження, я прилетів до Монреаля. Там пробув кілька днів — провів час із родичами, відвідав Монреальський неврологічний інститут і налагодив контакт із військово-повітряними силами. Я хотів стати пілотом, проте після кількох тестів і співбесід мені відповіли, що беручи до уваги мій досвід роботи у царині фізіології, мені краще займатися дослідницькою діяльністю. Один із високопоставлених офіцерів, доктор Тейлор, провів зі мною тривалу співбесіду та запропонував провести з ним випробний тиждень. Наприкінці цього терміну, відчуваючи мою непевність, він сказав: «Очевидно, що ви талановитий, і ми б залюбки вас узяли, та я не певен щодо вашої мотивації. Чому б вам не податися у подорож на три місяці, обміркувати все? Якщо потім ви все-таки захочете долучитися, то зв’яжіться зі мною».

Такий поворот долі я сприйняв із полегшенням; мене раптово охопило відчуття свободи й безтурботності, і тоді вирішив узяти по максимуму від цього тримісячного «звільнення».

Я вирушив у подорож Канадою, впродовж якої вів щоденник. Батькам надсилав лише короткі повідомлення, не маючи змоги писати розгорнутіше аж до прибуття на острів Ванкувер. Уже там написав їм величезного листа, докладно розповідаючи про свою мандрівку.