Шарль Данцir: Навіщо читати

Якраз тут треба бути обачним, щоб не перетворити книжку на біблію. Читання не є питанням віри, а письменник не є богом. Можна любити й бути різким, це навіть треба робити, гадаю. Я не за те, щоб залишати трупи мирно спочивати. Труп, який спочиває в мирі, остаточно помирає.

«Бомбардуйте кладовища!» — благають скелети, які вночі виходять з могил і простягають свої плюсни до черева літаків, котрі, мигаючи вогниками, кудись собі летять.

Перш ніж закінчити, треба либонь сказати — хоча я так само проти висновків, які претендують на завершеність, як і проти вступів, які, вважаючи, що виправдовують, лише вносять підозру, — що суть речей, коли багато читаєш, полягає в тому, що читають з любові. Починають із закоханості в персонажів, потім — у автора і нарешті — в літературу! Власне, пошук саме цієї принцеси йде постійно, з витягнутою шиєю та пересохлим горлом ми видряпуємось у напрямку очищувальної й сліпучої свіжості, яку відчули в перших прочитаних книжках і яку більше не вловлюємо, сумуючи з цього приводу, можливо, намарно. Ми втратили наївність, а водночас і невідання. Коли ми нічого не читали, найнікчемніший талант здавався нам Паваротті. Уявляю, що ввійшовши у джунглі, дослідник-мандрівник упадає в екстаз, натрапивши на першу-ліпшу стоніжку; та коли після кількамісячних блукань він опиняється на галявині, де під спів птахів-лір танцюють феї, він не є пересичений . Навіть коли читаєш багато, кількість прочитаних книжок якості читання жодним чином не нищить.

Чарівність літератури досить часто творить читач у дитинному стані. Багато хто в ньому і залишається. Саме вони й перетворюють романи на бестселери. І жінки, котрі так і залишилися дівчатками, які мріють про кохання, вбивають дурниці в 300 000 голів, які тамують біль від того, що вони одружені з одороблом, яке їсть, зіпершися ліктями на стіл, а чоловіки, які залишились хлопчиками з ідеями, кидають футбольні передачі на ТФ1 задля науково-фантастичних романів, написаних апокаліптичними придурками.

Інколи холодне знання йде в парі з тепленьким коханням ( тепле — позитивна властивість ), і білий подих зі скляних ніздрів його снігових коней ( о, порочне задоволення писати погано, змушуючи себе думати, що написано добре! ) спонукає нас позбутися наївності. Ось чому дуже великі читачі стають дедалі вимогливішими, бо в рідкісності шукають таких сильних смакових відчуттів, аби після того, як стільки прочитано-перечитано і дедалі менше пережито, відчути бодай щось. Вони наче спраглі в пустелі, втамувати спрагу яких нездатні цілі танкери води! «Пити! Пити!» — волають вони, відштовхуючи ліктями як бокали Діккінсон [16] Діќ кінсон, Емілі Еліз́ абет (1830–1886) — американська поетеса, більша частина її творів, типових для того часу, в яких ідеться переважно про смерть і безсмертя, були опубліковані після її смерті. 1868 р., так і бутилі бордоського вина Бокаччо 1350 р.

Дехто читає з ненависті. Це письменники, які заздрять своїм братам з цеху, та критики, які заздрять геть усім. Перші кажуть: «Ми не читаємо, ми один за одним спостерігаємо». Дуже благородно. Вони, гадаю, зневажають Мальро [17] Мальро, Андре (1901–1976) — французький письменник, мистецтвознавець, політичний діяч. , який, читаючи одержаний з «Ґалімара» рукопис молодого автора, ляскав себе по стегнах: «О, маленький товариш! О, маленький товариш!» (це розповів Берл [18] Берл, Емманюель (1892–1976) — французький журналіст, історик, есеїст. ). Те, що цей молодий автор був тим, хто, як і П’єр Дріе Ла Рошель [19] Дріе Ла Рошель, П’єр (1893–1945) — французький романіст, есеїст, журналіст. , теж писав погано, інша річ. Мальро міг сподобатися жанр, у якому писав Дріе, той, між іншим, належав своїй епосі, а коли ти виявляєшся автором своєї епохи, це виглядає дуже модерно. Мальро написав «Час зневаги», світ можна було б поділити на людей, яким подобається гірке задоволення зневаги, та на людей, які про це навіть не думають. Другим загрожує небезпека. Світ можна також поділити на тих, хто Мальро ненавидить, і тих, кому він подобається. Тривалий час ненависть до Мальро вказувала на певний тип людини. Пізніше це пройшло. Так було і з Камю. У 1955 р. нелюбов до Камю могла означати бажання вказати на його нелюдяність (фашист або сталініст); у 2010 р. політичні суперечки, в яких він висловив свою позицію, згасли, цього більше не спостерігаємо, хіба що в умах тих, хто знав ті часи, за них учепився і не може уявити літературних причин незгоди з Камю. Втім, і в 85 люди бувають розумними.