Шарль Данцir: Навіщо читати

У літаку, де я писав ці рядки, я перервався, щоб почитати Томаса Бернгарда [12] Бе́рнгард, То́ мас (1931–1989) — найвідоміший австрійський прозаїк і драматург, лауреат багатьох державних і міжнародних премій. Жорстко критикував усі інститути австрійського суспільства, через що здобув репутацію огудника й публічного скандаліста. «Приречений» ( Der Untergeher ),1983. Французький переклад — 1986 рік. 1986-й! Я міг би його прочитати одразу після публікації. Та я роблю це через 24 роки. 24 роки. 24! Скільки ж великих речей я пропущу, померши! А якою жахливою для авторів вередою є саме читання! Скільки ж талантів гине через те, що їх не читають! Хороших читачів треба зачиняти, щоб вони читали! Їм виплачували б заробітну плату, і вони тільки те й робили б, що читали книги — рятували б літературу! 24 роки! Гаразд, годі мольєрівських сцен. Коли я знову взявся за цього письменника, якого давно не читав, мене вразила кількість фраз, що могли б підійти до «Автопортрета Томаса Бернгарда».

Я, власне кажучи, природу ненавиджу, — знову й знову повторював він. … Природа налаштована проти мене, — казав Ґленн … [13] Ґульд, Ґленн Ґерберт (1932–1982) — знаменитий канадський піаніст, віртуозний виконавець Баха; з 1963 р. зосередився на звукозаписі своєї творчості.

Але ми можемо покинути місце народження, якщо воно здатне нас розчавити, покинути й утекти від того, що нас знищить, якщо ми проґавимо й не втечемо, покинувши його у бажаний момент. Мені пощастило і я…

… але йдеться не про мене, а про нас. У надмірному бажанні знайти у книжках те, що схоже на нас самих, присутнє самолюбування. У Томаса Бернгарда я так само міг би натрапити на те…

Коли я брав книжку в руки, вона переслідувала мене доти, доки я не відкладав її вбік, і тріумфувала, коли, навісніючи від люті, я кидав її їй в обличчя.

чого, бог читання це знає, я не зазнав. Кожна людина унікальна, про це ми дізнаємось завдяки читанню і завдяки тому, що неповністю знаходимо себе в книжках. Думати про те, що книжки хороші, нас спонукає не наша присутність у книжках, а талант. Ми хочемо бути схожими на ідеї, а не на персонажів. Ми хочемо бути схожими на талант.

Бог читання?… Але ж його немає. Людина остереглася його вигадувати. Читачі надто добре зналися на небезпеці, яка могла б виникнути, якби їх довелось оцінювати. Спільна діяльність розуму й чуттєвості — який жах! Утім, оскільки невидимим для інших читач стає через абстрагування від практичного життя, то цілком нормально, що покровителя в нього немає.

Бог є на сходах (бібліотеки).

Закінчивши читати, читач не може знову стати непорочним, як зітертий файл. Він сам наповнюється фразами, а яке зачарування він відчуває! Це немов майоріючі на вітрі стрічки, за якими він помчить на край світу. Будучи підлітком, я колихався в гамаку однієї з поезій Гейне: « Ich weiss nicht was soll es bedeuten, dass ich so traurig bin » [14] Не знаю, що стало зо мною, Сумує серце моє, — Мені ні сну, ні спокою Казка стара не дає. (Переклад Л. Первомайського) . Так авжеж, звісно, це «Лорелея», я не знаю, що може означати той смуток, що мене охопив, я її повторював і повторював, а повторюючи, п’янів від того, що знайшов таке чудове вбрання для відчутого мною смутку, і не вважав, що мені неприємно його відчувати. В тому, що ми читаємо, ми вибираємо вбрання для своїх відчуттів, слова для наших мовчазних уст, красномовство для наших пустопорожніх думок.

У цьому віці було небагато фраз, які вразили б мене більше, ніж фраза Просперо з «Бурі» (ІV, 1): «We are such stuff as dreams are made on» , ми наче та тканина, з якої зроблено наші мрії, ( «We are such stuff / As dreams are made on, and our little life / Is rounded with a sleep» …і наше маленьке життя / позначене сном). Я скрізь її писав, повторював, намагався збагнути зміст, який мене осяяв. А ще оця в Бальзака: «Нюанс, ворог тонкощів». Я натрапив на неї, гортаючи книжку кишенькового формату, оскільки влітку працював у книгарні. Дурко, я закрив книжку й поставив її на полицю. Через дві хвилини я двадцять днів поспіль марно шукав цю фразу в книжці. Можу навіть сказати: двадцять років, бо так її і не знайшов, до того ж я забув, який твір Бальзака це був. О, марево, чи повернешся ти колись увечері, щоб усміхнутися мені в одній з його книг? І якраз у цю мить, навіть не дочитавши її до кінця, я згасну.