Шарль Данцir: Навіщо читати

Книжки — це не лише предмети, наповнені чимось, чого ми шукатимемо з неуважливою жадібністю. Давід Ґроссман [15] Ґроссман, Давід (нар. 1954) — ізраїльський автор, лауреат низки премій, твори якого перекладено більш, ніж 30 мовами. ( Dans la peau de Gisela , «У шкірі Ґізели», 2008) говорить про «книжки, які його читали». Так, напевно, і є. Читачі є здобиччю книжок.

Книжки живляться читачами. Вони їм потрібні, щоб ті про них говорили. І таким чином серед частини виразників громадської думки поширюється певний спосіб дивитися на певні речі, який є тим, що несе література. Вона складається не з ідей, а з фактів, на які поглянули настільки особистісно, що виникає інтелектуальний чар, який так вабить зачарованих читачів. Вони прямують вулицею, на перший погляд такі ж самі, як і всі інші, та якби в них можна було зазирнути, то ми побачили б… Вона, так… Він також… Він ні, він непрозорий. Він також ні, в ньому повно цифр. Він, так… Вона… Можна було б побачити мрії кордебалету з кількасот тисяч великих читачів у всьому світі.

Ми читаємо через егоїзм, однак, самі того не бажаючи, доходимо альтруїстичного результату. Читаючи, ми відродили до життя приспану думку. Бо що таке книжка, як не Спляча Красуня, хто ж тоді читач, як не Чарівний Принц, навіть якщо в нього окуляри, поріділа шевелюра і йому 98 років? Закрита книжка справді існує, але не живе. Це прямокутний паралелепіпед, імовірно, вкритий тонким шаром пороху й порожній, наскільки порожньою може бути коробка. Будь-яке читання є, скажімо, відтворюючим. Малларме перебільшував, коли стверджував, що поему творить читач. Його достатньо назвати «Той, хто оживляє». Ми досить дорослі люди, щоб погодитись із тим, що хай би якою важливою була роль читача, твір усе-таки створив не він.

Читач не настільки пасивний, як він міг би думати. Створюючи вигляд, що йдеться про слухання монологу, читання — це форма розмови. Те, що загалом називають розмовою, є блискучим солілоком, який слухають зачаровані, інколи терплячі слухачі. Під час читання позірно пасивна думка активізує думку летаргійну. Лише позірно. Вона ж бо є дієвою завдяки механізмам чуттєвості та пам’яті. Вони й обирають шляхи, що її розбурхують. Де й виявляють чуттєву рису літератури. У неї та в її худорлявого кузена, читання, є одна спільна риса — вібрація. Завдяки цьому літературна фраза, написана й прочитана, відрізняється від фрази, що належить до іншої царини, до письма, це, власне, та вібрація, яка випливає з самої її нечистоти.

Мені значною мірою властива тенденція брати слова в їх первісному значенні, не враховуючи конотацію, що її вони могли набути під час уживанні, але я помилявся. Адже вживання ставить кольоровий фільтр на більшість із них. Якщо у момент їх вживання я не скажу, що його не врахував, світ бачитиме ці слова забарвленими, і лише я бачитиму їх у вжитому мною сенсі. Я міг би заявити, що завдяки вживанню слів з огляду на їх використання у значенні, найбільш близькому при їх створенні, фрази здаватимуться трішки інтригуючими і спонукатимуть читачів зупинитися; вони зрозуміють, і їм сподобається розуміти більше за інших, отоді я створю клуб знавців. Інколи такий клуб може налічувати мільйони осіб, як-от у Пруста. Досить знати, що на початку нас була тисяча. Яка наївна й снобістська думка. Втім, скажемо, що вона випливає з притаманного японцям почуття: нас, тих, хто намагається захистити щось делікатне і значно вагоміше за нас, небагато. Слово «нечистий» я взяв у значенні «змішаний», як, наприклад, нечистою може бути рідина. Нечистота літератури зумовлена тим, що до міркування вона примішує смішну емоційність. Цим пояснюється й своєрідність її форми. Маю на увазі літературу загалом, як текст, перейнятий почуттями. Я не вірю, що «стиль» може стати абсолютно особливим вираженням кожного хорошого письменника. Досить часто слова вважають себе унікальними. Тоді як вони належать до типів. Особа людини сакральна, але особистості належать до спільнот, із різними нюансами, звісно, і завдяки цьому кожен є єдиним і незамінним (це головне заперечення проти вбивства), але цього не досить, щоб сказати: «Дайте мені фразу, і я впізнаю письменника». Можна розпізнати типаж (ентузіаст, буркотун, мстивець…), що дасть підказку, але для того, щоб упізнати людину, потрібні ще й думки. Уф, хороший письменник — це письменник думаючий. Саме тому такі змістовні письменники, як Пруст, можуть викликати нескінченні коментарі. Неймовірно різнорідні читачі знаходять там для себе поживу. Коментарі своєю чергою породжують нові коментарі, створюючи тим самим апофеоз творчого читання — талмудизм.