Шарль Данцir: Навіщо читати

Що за поріддя ці письменники! Заздрості вистачить, щоб доверху наповнити сидячу ванну. Я, напевно, стану драматичним автором. Якщо вірити Педді Чаєфскі [20] Чаєфскі, Сідней Аарон «Педді» (1923–1981) — американський сценарист і драматург, один з найвідоміших письменників Золотого віку телебачення. , автору «Латентного гетеросексуала» (1968), вони ненавидять один одного менше, ніж треба для того, щоб я їх читав. Власне, Антонія Фрейзер [21] Фрейзер, леді Антонія Маргарет Керолайн (нар. 1932) — британська письменниця ірландського походження, пише історичні романи, біографії, детективну белетристику. Одна з небагатьох титулованих жінок, які писали в жанрі детективу. розповідає про це у

«Ви вже їдете?» ( Must you go , 2010). Це інтимний коментований щоденник її шлюбу з Гарольдом Пінтером [22] Пінтер, Гарольд (1930–2008) — англійський драматург, поет, режисер, актор, громадський діяч; лауреат Нобелівської премії з літератури 2005 р. Один із найвпливовіших британських драматургів свого часу. , дуже цікавий і такий шикарний (so chic), можливо, навіть надміру. Дві сторінки могли б стати резюме того, чим у другій половині ХХ ст. невелика банда «лівого кав’яру» [23] Термін «лівий кав’яр», «ікорна лівиця» (або «салонна лівиця») — політичний неологізм 1980-х років, який часто вживали наклепники Франсуа Міттерана і який позначав течію у французькій лівиці, здебільшого в Соцпартії; застосовується до осіб, які відносять себе до лівих, але дуже далекі від народу; за значенням близький до приказки «Серце ліворуч, а гаманець праворуч». могла б стати на Заході: англійською секцією, яка з трепетом зустрічає південно-американського революціонера, який відтоді став дрібним місцевим урядником Даніелем Ортега з Нікарагуа. Простодушність цих людей антипатії не викликає, бо вона йде від бажання зробити добре, коли систематичне протистояння прогресу інколи випливає з думки про зневагу.

Шукаючи приклад серед заздрісних критиків — їх не так і багато, — я кілька днів поспіль читав статті в одному журналі, сподіваючись саме на таких натрапити. Знайшов, але це не принесло мені радості. Таке відчуття, немов би довелося порпатись у смітнику. Я відкрив для себе жінку, великого суддю стилю інших, яка сама пише, як озлоблена ліцеїстка, оскільки ж ницість нею написаного поєднується з брутальністю, вона вважає себе дуже проникливою. І любить нападати на письменників. Той, хто на нас нападає, не завжди талановитий. Тож досить часто їм не залишається нічого іншого, крім вульгарності. Щоб компенсувати свою нездатність міркувати, вона пише в «Ми». Пишучи «ми» на сторінках, які в її журналі присвячені культурі, вона залучає до своїх злих тлумачень людей, яким незручно за цей клановий підхід. Таким чином ця прищувата вважає себе оракулом. Значить, буває література, яка плазує і бризкає слиною. За відсутності схильності до того, що не приносить мені задоволення, залишаю це дослідження моралістам.

А тепер ковток свіжого повітря

Тоді як років п’ятнадцять тому авторитетом була Біблія, у 2010 р. пунктом нової віри стало те, що «Красуня синьйора »[24] «Красуня синьйора» — третя частина тетралогії Альбера Коена. — погана книжка. Якось на телебаченні один сценарист напав на неї у моїй присутності. О боги, ким же вони себе вважають, ті сценаристи? Це запитання я залишив для себе й спробував відповісти на його зауваження. Вам не вдалося зробити якусь історію з роману Альбера Коена (думку про те, що у нього принаймні є хист робити інших відповідальними за свою неспроможність, я також залишив для себе), зауважив я, тому що це не роман-історія. Це роман персонажів, Аріани і Солаля. Солаль — один з найвродливіших зануд у французькій літературі, а створити один з найкращих персонажів зануд у французькій літературі — це не абищо. На додачу це ще й сатиричний роман, в який умонтовано роман середньовічний. Боячись, що те, що він називає «соціальним», уб’є його любов до Аріани, Солаль її «замикає»: починається роман середньовічний. Усе відбувається на тлі світського життя мадам Дем, такої собі претензійної індички, та її неймовірно ледачого сина, який підстругує олівці в ООН. «Красуня синьйора» — це гостроверха вежа серед батута для божевільних. Вона щось більше від історії, це — образ. Коен уводить нас до неї вміло, тонко, неймовірно чарівно. Книжку читають не задля історії, книжку читають, щоб потанцювати з її автором.