Шарль Данцir: Навіщо читати

Твір читача, його читання, вмирає разом із ним. Так, принаймні, здається. Я знову пригадую свою бабусю, яка з такою любов’ю говорила про Стендаля. Коли читання передається, воно, як і будь-яка передача, сягає далі за передавальний пристрій. І на якусь мить перемагає смерть, хай би якою короткою та мить була. Буття письменницьких творів триває трохи довше. Малерб із досить сумною іронією писав: «те, що пише Малерб, триває вічно». Книжки вмирають, уся література теж помре. Щоб у пошуках прикладу не йти далеко ні в просторі, ні в часі, візьмемо літературу етрусків, тих італійців, які жили якихось три тисячі років тому і про яких ми нічого до пуття не знаємо. І смерть, ця гладуха із забрудненим кров’ю підборіддям, радіє з того, що їхні подальші брати не пролили ні сльозинки за нею. Що, ні сльозинки? Не висловили навіть жодної думки. Коли вона перемагає, вона перемагає. Приєднуйтеся до моєї безпорадної битви і до орди слабаків, які читають.

І коли паперовий предмет зникне, принісши болісне задоволення уїдливим особам, які скажуть: ми це передрікали, ми відповімо: ну, то й що? Ми більше не читаємо римських сувоїв (про їх існування знають лише кілька ерудитів), а римська література частково збереглася. Маючи ще чорніші, ніж у цих уїдливих осіб, думки, можна сказати, що інформатизація ще більше прислужиться можновладцям, які зможуть уміщувати людство в дедалі менші квартири, адже бібліотеки більше нікому не потрібні, все є в iPad ’i, і колись, коли все це буде зведене до однієї невеличкої червоної кнопки, та гарячково миготітиме, потім, схлипуючи щораз менше і менше, зовсім погасне.

Відмовившись від читання, людство прийде до свого природного стану в середовищі тварин. На кольоровому екрані, який нависне над Землею, усміхатиметься всесвітній, неосвічений, симпатичний і лагідний тиран.

Діакритичний значок у французькій мові, схожий на хвостик. ( Тут і далі примітки перекладача ).

Деффан, маркіза дю, Віші-Шамрон (або Шампрон), Марі де (1697–1780) — француженка, господиня салону, яка вела широке листування.

Масійон, Жан-Батіст (1663–1742) — французький знаменитий проповідник.

Берджес Вілсон, Джон Ентоні (1917–1993) — англійський письменник і літературознавець (досліджував творчість Шекспіра та Джойса), перекладач і журналіст, писав музику (симфонії, балет і опера).

У французьких школах зворотний рахунок класів. У шостому класі хлопчикові мало бути 11 років.

Лоррен, Клод (1600–1682) — французький художник XVII cт. з Лотарингії. Видатний представник пейзажного живопису доби бароко, офортист.

Коен, Альбер (1895–1981) — швейцарський франкомовний романіст.

Нім’є, Роже (1925–1962) — французький письменник, романіст, журналіст, сценарист, уважається очільником гілки літературного напряму «Гусари».

Севіньї, мадам де (Марі де Рабютен-Шанталь, баронеса де Севіньї, 1626–1696) — французька письменниця, автор «Листів» — найзнаменитішого в історії французької літератури епістолярію.

Дюамель, Жорж (1884–1966) — французький прозаїк, поет, драматург, літературний критик, лауреат Гонкурівської премії (1918), член Французької Академії (1935).

Дювер, Тоні (1945–2008) — французький письменник і філософ. У його роботах висвітлюються теми педофілії та сучасного виховання дітей.

Бе́рнгард, То́ мас (1931–1989) — найвідоміший австрійський прозаїк і драматург, лауреат багатьох державних і міжнародних премій. Жорстко критикував усі інститути австрійського суспільства, через що здобув репутацію огудника й публічного скандаліста.

Ґульд, Ґленн Ґерберт (1932–1982) — знаменитий канадський піаніст, віртуозний виконавець Баха; з 1963 р. зосередився на звукозаписі своєї творчості.

Не знаю, що стало зо мною,

Сумує серце моє,

— Мені ні сну, ні спокою

Казка стара не дає.

(Переклад Л. Первомайського)

Ґроссман, Давід (нар. 1954) — ізраїльський автор, лауреат низки премій, твори якого перекладено більш, ніж 30 мовами.

Діќ кінсон, Емілі Еліз́ абет (1830–1886) — американська поетеса, більша частина її творів, типових для того часу, в яких ідеться переважно про смерть і безсмертя, були опубліковані після її смерті.

Мальро, Андре (1901–1976) — французький письменник, мистецтвознавець, політичний діяч.