Шарль Данцir: Навіщо читати

Розголос, влаштований і ними, і зграєю, що їх оточує, і спеціалістами, які роблять кар’єру на їх обскубуванні, і критиками, які бояться, що можуть упустити здобич, якщо своєчасно її не похвалять, зумовлює дальше тривання роздутих талантів на шкоду людям талановитим, про яких не говорять. На жаль, світ надає більше уваги розголосові, ніж думанню. Ось чому ми, нерозумні, показуємося, замість того, щоб зачинитись, як аятоли, яких вірні обов’язково прийдуть навідати в їхньому усамітненні. О, та хіба один залишився самотнім у Кумі [183] Кум (Qom) — місто в Ірані, за 140 км від Тегерана, священне місто шиїтів, має кілька святих місць, зокрема усипальниця Непорочної Фатіми. , де до нього навідуються лише вітри, які, насміхаючись, пролітають між ребрами його скелета, а його тюрбан, зачепившись одним кінцем на потилиці, несамовито полощеться на вітрі. Ліпше бути без читачів, ніж мати таких, яких змусили вилізти з водостічної канави.

Не забути припинити читання, коли вас охоплює манія тлумачення. Я вважаю, що все розумію про якогось автора, і виявляюся недоумком. Так само краще не забувати, що ти нічого не знаєш, бо це правда. Краще сказати собі, що ти дурний, бо поза тим, що це цілком імовірно, це єдиний засіб уберегтися від божевілля.

Ось найкраща причина не читати: щоб міркувати. Далебі, весь проведений за читанням час ми наче та змія перед флейтистом.

Можна було б сказати: я читаю, бо це мені необхідно. Читати — все одно що дихати. Мені без цього не обійтися. Я знав великих читачів, які, на жаль, давно вже не такі. Нехай бог читання, якого не існує, тобто ресурс, який ми евентуально знаходимо в собі, оберігає мене від такої долі. Або ні. Тоді, перебуваючи на борту американського лайнера, схожого на покладений набік хмарочос, я, розслаблено усміхаючись, читатиму каталог своєї майбутньої подорожі, влаштованої турагентством.

Я відповім: методично. Пристрасть — найбільш розважлива річ.

О, як я любив книжки. Їхню форму, їхній запах, їхню обіцянку. Втім, і форма банальна, і запах інколи неприємний, і розчарувань чимало. Тим гірше. Зрештою, з цього цілком звичайного предмета, написаного чорним по білому, наче та муха в молоці, виринає інколи цілий світ. Саме тому читання не суперечить життю. Воно — саме життя, життя значно серйозніше, не таке жорстоке, не таке фривольне, значно триваліше, більш горде й менш марнославне, досить часто з усіма слабкими сторонами гордості: сором’язливістю, мовчанням, відступом. В утилітарності світу воно підтримує відстороненість на користь мислення.

Читання нічому не слугує. Саме тому воно велика річ. Ми читаємо, власне, тому, що читання ні для чого не слугує. Подумати лишень, що в САС 40 [184] САС 40 (Continuous Assisted Quotation) — індекс 40 найкращих французьких підприємств, що котуються на паризькій біржі. можна зробити кар’єру, ніколи нічого в житті не прочитавши! Власне, тому треба бути люб’язними із можновладцями, які читають. Вони могли б робити щось інше.

Утім, без читання не обійтися, чого багато хто не знає. І вони йдуть по життю, дихаючи легенями й задихаючись через брак духовної поживи для мозку.

Література та її кузен — читання — йдуть обіруч по джунглях, байдужість яких є формою ворожості. Література легка, безпечна, серйозна й вразлива, як весна. Йдучи поряд, всього лише на крок позаду, тримаючи її за руку, читання є уважним, інколи неуважливим. Деколи читання дивиться на свою родичку роздратовано, деколи, забувши про неї, крокує з усмішкою. Вряди-годи відпускає її руку, щоб підібрати забуту книжку, яка впала з дерева і палітурка якої від його дотику відновлюється, як плоть. Піднімаючи її, воно промовляє формулу: «Книжка — це велике дерево, що виринуло з могил» (Альфред Жаррі [185] Жаррі,́ Альфред (1873–1907) — французький поет, прозаїк, драматург. .

«Хвилини меморіального піску»). Ноги цих двох німф ступають по землі, але їхні голови не торкаються неба. Вони крокують разом, вони нерозривні. Читання — це частина літератури, вони обоє — життя.

Читаючи на ходу, я конкурую зі смертю. Так буває з будь-ким із читачів, адже єдина глибока причина читання полягає в тому, щоб спровокувати смерть на дуель. Ця масова битва підтримує ту, яку письменники ведуть в авангарді. По суті, жовчне, антидемократичне коло, а від антидемократичного до нелюдського недалеко (читання, як і література та парламентаризм, є питанням випадку; хороше виникає там без попередньої обумовленості походженням і освітою), вважає, що все втрачено. Воно змушує мене пригадати слова, з якими Дороті Паркер звернулася до молодого реакціонера: «Годі дивитися на життя крізь рожеві окуляри». Все давно втрачено, але люди намагаються не здаватися. Письменник і читач єдиною командою ідуть до провалу, бо смерть виграє завжди, але мистецтво — це те, що найдовше їй протистоїть. Ніхто не згадає, як називалися зниклі імперії, але твори поетів дійшли до нас через тисячоліття. Звісно, смерть — це забуття, власне кажучи, спрощення. Читання відновлює для нас чудові складнощі життя всупереч маріонеткам смерті. Бібліотека — єдиний конкурент кладовищ.