Шарль Данцir - Навіщо читати

Запуск останнього тому серії рівно опівночі одного дня 2007 р. в тисячах книгарень Об’єднаного королівства разом із читанням уривків автором у Единбурзькому замку став відразливою промоакцією, рівнозначною запуску сітроена «Ксара Пікассо». Література проституйована наживо. Якщо зáмки цієї країни стають парками розваг під приводом необхідності доглядати дахи, краще ті дахи знести. Це доповнить дивовижний спектакль католицьких церков, спустошених Генріхом VІІІ, зруйновані стіни яких, височіючи наскрізними проломами, схожі на каркаси динозаврів, раптово паралізованих на зелених долинах цього жорстокого краю. В парках коло них читають книжки.

Я досить довго уникав читати книжку Ерве Ґібера [174] Ґібе́р, Ерве́ (1955–1991) — французький письменник, фотограф, журналіст. Найбільш відомі його пізні автобіографічні романи, присвячені темі СНІДу та досвіду життя з ним. про СНІД «Другові, який не врятував мені життя» (1990) через марновірство чи заклинання: я не хочу знати, що я міг би підхопити. Ця книжка дивовижна своїми моментами дріб’язковості. Можна було б подумати, що вражена смертельною недугою людина замість того, щоб захоплюватися собою, нарешті починає цікавитись іншими, але ж ні. Замкненість у собі, злість замість прощення, зрештою все те, що робить хворобу ненависною. Армія, яка окупувала тіло, звужує розум. І для подолання стану пригніченості вона залишає нам лише гіркоту. Не те, щоб при доброму здоров’ї Ґібер був надміру щедрим. Однак він писав хороші книжки. Страждаючи від нарцисизму, він, наче 14-річна дівчинка, прагнув стати знаменитим. Ставши заздрісним через свою хворобу, яка викрала в нього першість, він спробував щось із цього зробити, сперечаючись із нею — цим вимушеним рухом до безформного, і намагаючись надати їй форми. Коли його озлобленість ураженої людини починає собою захоплюватися, у нього проявляється блискуче базікання безумної пташки з точним попаданням дзьоба, яка намагається пошматувати давніх ворогів саркастичним гумором, який викликає жаль до його зраненого серця. В «Інкогніто» (1989), романі, присвяченому його перебуванню на віллі Медичі, є жартівливість і легкість, немає злоби у помсті. Тільки така чутлива людина, як він, могла показати дріб’язковість Мату, Фістунетти, Кларінетти, Веселунки і Фурбезі, імена-сховки бувають кумедні, як у казці. Разом із Бернаром-Марі Кольтесом [175] Кольте́с, Бернар-Марі́ (1948–1989) — французький драматург, поет, справжній класик сучасного репертуару європейської сцени, теж помер від СНІДу. , якого я вже згадував, і деякою мірою Жаном Ешнозом [176] Ешноз, Жан (нар. 1947 р.) — французький письменник, автор романів у жанрі іронічного й пародійного детектива. Ґібер належить до авторів тієї неокласичної моделі, яка у Франції була певною віхою у риторичних 1985–1990 роках (інколи запитання падали в порожнечу, хоча не завжди), відзначаючись моментами гарного холодного ліризму, чи ж Марі-Жозеф Шеньє [177] Шенье, Марі-Жозеф (1764–1811) — французький драматург і політичний діяч. міг би бути хорошим порівнянням? Ґіберові властиве чуття слова, а ще точніше — дієслова: «Хвойди не спонукають до неймовірних плювків», а наскільки вдалий опис: «трансвестит без грудних зусиль» [178] Тобто трансвестит нічого не зробив для того, щоб поставити протези грудей або просто імітувати їх штучними засобами. ! Не забув я і двох інших фраз із цієї книжки, читання, напевно, можна вважати вдалим, коли нам від нього залишаються якісь фрази? Вони схожі на шарфи у шухляді, які не втратили яскравості кольорів, а у складках назавжди зберегли чарівні пахощі емоцій і думок.

Я взявся читати Селінові «Листи до НФЖ [179] La Nouvelle Revue française (NRF) — «Новий французький журнал» (НФЖ), літературно-критичний журнал, щоквартальник, заснований у листопаді 1908 р. », які мені рекомендували як шедевр за останні 108 років. Що ж, крім лайок упереміш із наріканням — звичною прикметою старого сльозливого щуролова, яким був автор «Подорожі у кінець ночі», — там надибуємо на ще одне зухвальство, лист до Жана Полана [180] Пола́н, Жан (1884–1968) — французький письменник, есеїст, видавець. Член Французької Академії (1963). від 18 лютого 1948 р.: «Коли відкриється наступна бійня, запевняю, що мене бачитимуть у таборі різників… і ніколи більше з боку телят». І немов би цього не досить, немов би в цьому треба переконати самого себе, з почуттям меланхолії про не такі давні часи, коли він вимагав винищення, автор повторює: «ніколи більше». Це каже чоловік, який чимало часу провів у товаристві різників, адже це тисячу разів підтверджує його листування в «Плеяді», ось один-єдиний лист до керівника колабораціоністів Доріо [181] Доріо, Жак (1898–1945) — французький політичний діяч і журналіст. за 1942 р.: «Єврей ніколи не буває одним на доріжці! Єврей — це все єврейство. … Як один терміт — це цілий термітник». Байдужий до стогонів, які могла породити його прихильність, Селін влаштував свій власний номер скиглення з приводу півторарічного ув’язнення в Копенгагені під кінець війни, з яких у в’язниці він просидів рік, а півроку пробув у лікарні. Він скиглив, жалівся, нарікав, тоді як у Франції його друзі-колаборанти щонайменше кінчали життя самогубством чи були страчені, про що Бернар Франк [182] Франк, Бернар (1929–2006) — французький письменник і журналіст. написав у якійсь із книжок, я десь пошукаю. Повернімося все-таки до теми. Якщо якийсь письменник і був позбавлений честі, то ним був Луї-Фердинан Селін, 1894–1961. Лист до Полана надруковано на сторінці 47 «Листів до НФЖ», які я одразу ж закрив, назавжди. Шкода марнувати час на таких політиків. Інколи ми приділяємо надто багато часу, тобто свого життя, письменникам, які на це не заслуговують.