Шарль Данцir - Навіщо читати

Друг, який нас читає, виявить свої дружні почуття значно краще, якщо наважиться слугувати передусім інтересам книжки, а не автора, якому надалі це стане в пригоді. У Ґустава Флобера була пристрасть до поганого смаку. Нормандець, який походив від химерних вікінгів, мандрівник, який у молодості здійснив одну-єдину мандрівку до Єгипту, звідки повернувся з вантажем брелків і ліричних вуалей, немов танцівниця танцю живота, цей вусатий аджюдан мріяв лише написати лірично-пророчу епопею. І якби йому не завадили це зробити, і якби він сам інколи так робив би, він писав би, як продавець з блошиного ринку, що спеціалізується на орієнталізмі. Разом із ним ми багато чим завдячуємо його другові Максиму Дю Кану — теж письменнику, ще й добре влаштованому, він був членом Французької академії, — за здійснення найдружнішого акту: лайки. «Годі робити дурниці, Ґуставе, — сказав він Флоберові. — Кілька років тому ти з пристрастю та ще й презирливо, втім, нехай, ти ж саме такий, говорив мені про фрустровану провінціалку — те, що я вживаю це слово, звісно, анахронізм, так-так, — у будь-якому разі зроби мені приємність, облиш свою гру в підлітка і напиши реалістичний роман». Оскільки Флобер був сміливим — а це складова геніальності, — він написав «Мадам Боварі».

Це було в газеті Le Monde за 12 квітня 2009 р. Переклад статті Орхана Памука [165] Паму́к, Феріт Орха́н (народ. 1952) — турецький письменник черкеського походження, лауреат низки національних і міжнародних літературних премій, зокрема Нобелівської премії з літератури (2006). про Флобера. Ні добре, ні погано, щось на зразок тушкованої яловичини з овочами у досить поширеній традиції Нобелівської премії з літератури. Проте в статті була перлина, та що там перлина! Кольє, діадема, прикраса! З приводу Максима Дю Кана. Саме йому ми завдячуємо тим, що він переконав Флобера написати «Мадам Боварі», але про це Памук не говорить. Після безплідного патякання, в якому він з однаковим успіхом міг би висловити міркування про вплив Google чи прочитати нотацію про Вікіпедію, він просто каже, що Дю Кан був «жіночним, але надійним». Ось так, заявивши про переслідування інтегристами, можна втекти зі своєї країни і написати «жіночний, але надійний». Жіночний, але надійний. Для мене цей вираз стане набридливою фразою. Наприклад, у продавця автомашин: «Я радив би вам це купе, месьє. Жіночне, але надійне». Або в продавця тарама [166] Закуска арабського походження з тріскової копченої ікри. … «Жіночна, але надійна». «Жіночний, але надійний».

З-поміж спадкоємців, дітей, що мають право, та президентів асоціацій письменників, яких я захоплено вихваляв у тій чи тій книжці, тоді як ніхто й словом про них не згадував, хто мені написав? Ніхто! Пустка з цього боку. Пустка з того боку. Он отой! А по ньому, однак, топтались, і його спадкоємець мав би прислати мені шістсот кілограмів троянд. Утім, я пишу книжки не для того, щоб отримувати листи від племінників. У момент неробства (тоді, коли я не пишу, або не читаю, або не люблю, або мене не дуже цінують) я з певним зацікавленням констатував, що справжніми спадкоємцями письменників є їхні читачі.

Звісно, я говорю не про французьку університетську професуру, яка вважає себе власницею літератури, сприймаючи письменників як узурпаторів. У зовсім сірих будівлях вони публікують зовсім безликі книжки, компільовані студентами, які пишуть дисертацію і в яких вони висмоктали всю пошукову частину, цікавлячись тільки своїм кланом і роблячи посилання тільки на свій клан; ті книжки такі банальні, настільки позбавлені ідей і таланту, настільки безнадійно-нудні з першого прочитаного рядка, що вони ніколи не мали спонтанного читача й існують лише тому, що викладачі вписують свої власні книжки у бібліографію свого ж курсу, читати їх змушують студентів, які їх зненавидять, хіба що окрім тих, які як та міль, що хоче наслідувати міль, уже в двадцять років стануть такими самими, маючи не більше таланту чи ідей, але зберігаючи таке саме стійке почуття окремішності й відтворення. Університетським науковцям невідомо, що окремішність справді відокремлює, але тих, хто її організовує , як і те, що кожна виняткова інституція повільно загниває. Тоді як письменники, насвистуючи, ідуть на пляж у супроводі читачів під сповненим ненависті поглядом пихатих представників молі, що згасають у тіні. Перший, хто прибуде, виграє морозиво à la Вульф!