Шарль Данцir - Навіщо читати

Це відносно нова категорія книжок. Першим, якщо не помиляюся, таку книжку опублікував Жюль Юре, журналіст кінця ХІХ ст.; для своєї «Анкети про еволюцію літератури» (1891) він ставив запитання майже всім, від Леконта де Ліля до Едмона де Ґонкура, від Ернеста Ренана [148] Жозеф Ернест Ренан (1823–1892) — французький експерт стародавніх мов і цивілізацій Близького Сходу, письменник і філософ. до Еміля Золя, від Метерлінка до Сен-Поля Ру [149] Ру, Поль-П’єр, званий Сен-Поль-Ру (1861–1940) — французький поет-символіст. . І якщо його запитання інколи здаються банальними, ті, які знають, що відповідь полягає в тому, щоб використати дещицю наданого часу й сказати те, що хочеться висловити, роблять їх привабливими. Відтоді книги інтерв’ю друкуються, наприклад, у колекції «Conversation with….» («Розмова з…») Міссісіпського університету. Френсис Скот Фіцджеральд. Хаїм Поток [150] Поток, Хаїм (Герман Гарольд) (1929–2002) — американський письменник. . Сьюзен Зонтаґ. Вільям Фолкнер. Рубрика розмов у Paris Review про «The Art of Writing», тобто мистецтво писати, інколи запрошувала грубіянів, мільйонерів за кількістю читачів, як Стівен Кінг (відчувається наївність тактика журналу, який уважає, що він у вирі життя: «Ми привабимо молодь!»), інколи ж людей, які можуть висловити речі вагомі, як Дороті Паркер чи Курт Воннегут. Це досить приємні томики для моментів лінивого читання.

Щоб з’ясувати, що таке хороша книжка інтерв’ю, можна спробувати визначити, що таке погана книжка інтерв’ю. Погана книжка інтерв’ю — це книжка, в якій світська журналістка запитує у більш-менш відомої романістки: «Вранці ви полюбляєте китайський чай чи Дарджелін?». Це автентичний приклад. Я не називатиму ні імені журналістки, ні імені романістки, яка наважилася на це відповісти. Вони нам нагадують, що хоча Жак Шазо [151] Шазо, Жак (1928–1993) — французький танцівник і світська людина. помер, Марі-Шанталь [152] Марі-Шанталь — так у скетчах гумористи називають дівчат із «порядних буржуазних родин», які добре грають у теніс і їздять на гірських лижах, одягаються у відомих кутюр’є і сповідують традиційні цінності; заміж вони виходять за багатих, так само добре вихованих молодиків. жива. (Послухайте, я ж не можу все пояснювати!

Погана книжка інтерв’ю — це промотвір, у якому запитання є лестощами, що закінчуються запитальною інтонацією. Наприклад: у якому віці в тебе проявилися надприродні здібності у грі на гітарі, Кейт. Я вибрав ім’я Кейт, бо це прикметно для книжок про співаків. Це ім’я можна замінити іменем Брюс, Піт чи Сід; музика — це царина, де дифірамб виглядає обернено пропорційним до культури критики.

Якщо ж хочеться обов’язково мати хорошу книжку інтерв’ю, непогано було б, щоб інтерв’юер був талановитим. Щоразу покладатися на геніальність того, у кого беруть інтерв’ю, не можна. Бесіди схожі на теніс, їхня якість поліпшується за наявності співрозмовника. А співрозмовника дає той, хто ставить запитання. Він повинен бути обізнаним, не будучи педантом, шанобливим, не будучи улесливим, допитливим, але не безцеремонним. Досконалий зразок такої рівноваги продемонстрував Робер Малле [153] Малле, Робер (1915–2002) — французький високопосадовець, письменник і працівник радіо. в інтерв’ю з Полем Леото [154] Леото, Поль (1872–1956) — французький письменник і літературний критик; театральні критичні розвідки друкував під псевдонімом Моріс Буасар; у 1950–1951 рр. записано 38 його радіорозмов із Робером Малле. (запис цих радіорозмов див.: Paul Léautaud. Entretiens avec Robert Mallet , 1951).

Хороших інтерв’юерів також не бракує. Ними досить часто бувають кінопрацівники, та ще й які! Орсон Веллс [155] Ве́ллс, Джордж Орсон (1915–1985) — американський кінорежисер, сценарист, актор і продюсер, який активно працював в кіно, театрі, на телебаченні та радіо. , Федеріко Фелліні, Діно Різі [156] Різі, Діно (1916–2008) — італійський кінорежисер і сценарист, один з найкращих комедіографів. . Всі прочитані мною інтерв’ю з ними були смішними, цікавими, захоплюючими. У них вони не переймались популяризацією. А щедро ділились гумором, думкою, інтелектом. Зрештою, інтерв’ю були цікавими і для них, про що можу судити з власного досвіду. У періоді промоції книжки (ремесло політика цілком відмінне від літератури) настає момент, коли мені стає нудно. Момент, коли вибудувавши, уточнивши і вивіривши свої відповіді, я повторюю їх цілком готовими. І сам себе стомлюю. Тож для себе і тільки для себе, бо новий журналіст, якому я відповідаю, цілком вдовольнився б старою реплікою, яку він чує вперше, я вигадую щось інакше, що виводить мене з пригніченого стану, якусь нову ідею, яку я вибудовую, вивіряю, уточнюю тощо.