Шарль Данцir - Навіщо читати

У ставленні читачів до письменників часто спостерігається оспорювання їхніх сюжетів. «Ви написали книжку поезій під заголовком «Плавці», а чому не «Плавчині»?» — запитали мене. Неймовірно. Мені це видалося неймовірним. Коли Сезан показував картину з яблуком, ніхто ніколи не питав його: «Чому ви не намалювали грушу?». Ніхто ніколи не запитав у Фелліні: «Ви показуєте жінок із великими персами, чому ви не показуєте чоловіків із великим пенісом?». Ніхто не запитав Шостаковича:

«Ви написали симфонію, чому не сонату?». Втім, я не думаю, що це якась особлива недоброзичливість до письменників. З боку доброзичливих тупуватих людей це радше спосіб проникнути в літературу, а значить її полюбити. Трапляється, що любов буває нав’язливою.

Починаючи з 1993 р., Вероніка Обуї [145] Обуї, Вероніка — французький кінорежисер, актриса, в доробку якої низка художніх та документальних фільмів. Проект «Читаємо Пруста» почато у жовтні 1993 р., на даний момент прочитано чотири томи з восьми. «Ще 30 років, щоб його закінчити. Я мрію про день, коли я цього не здійсню», — каже автор проекту. знімає на відео людей, які один за одним, по шість хвилин кожен, читають «У пошуках утраченого часу». Серед них є люди відомі й невідомі, молоді й старі, закохані в Пруста й такі, що ніколи його не читали, та багато інших. Цей проект ще раз демонструє, що кількість, про яку кажуть стільки поганого, може бути елементом якості. Це більше портрет читачів, ніж просте читання Пруста. Кожен вибирає свою мізансцену. Цей кривляється, той декламує пишномовно. Та мимрить, оця бурмоче. Це також непрямий портрет постановника відеофільму: вона сама обирала своїх читачів. Там її мама, друзі, люди, яких, як і мене, вона просила читати десять років тому і які роблять це десятьма роками пізніше. «Читаємо Пруста» триватиме до 2050 р. У цьому елемент його незвичності: багато хто з нас бере участь у творі, завершення якого їм навряд чи вдасться побачити. Та й чи сама Вероніка Обуї зможейого завершити? Це прустівське запитання, як і запитання оповідача з «Пошуків…», який питає себе, чи колись він таки напише свій роман?

Зрештою, «Читаємо Пруста» — це портрет французького суспільства. Якраз коли добігав кінця запис мого читання у творця плиток на бульварі Сен-Жермен у Парижі, до нього зайшов вродливий грізний на вигляд юнак. Він чекає. Ми вказуємо йому на відповідальну особу. «Чую, ви говорите про Пруста. Я — квітникар, спеціалізуюся на орхідеях катлея». Про важливість катлея у стосунках між Одетою і Сваном добре відомо. Пруст вражаючим чином посприяв зрошенню французького суспільства. Чи ж думав він, що менш як сто років після непростої публікації першого тому роману його ім’я знатиме вся країна, включно з цим юним квітникарем, який став наступним учасником проекту «Читаємо Пруста»? У Франції, де уряд наважився створити Міністерство національної ідентичності, цей юнак, крамничка якого знаходиться у ХVІІ арондісмані, зовсім поруч із місцем, де Пруст жив у дитинстві, та із квітникарем Лашомом, клієнтом якого той став пізніше, дає єдину прийнятну відповідь: інтеграція шляхом елітизму. Я навіть сказав би: через естетику. Прустівці всіх походжень, об’єднуйтеся! Мадленка [146] французьке бісквітне печиво, зазвичай у формі морських гребінців, мадленка, яка для головного героя («На Сваннову сторону») є ремінісценцією минулого, обіцяється на завтра, так як марксизм обіцяв революцію та Великий вечір. буде завтра! А щоб показати, що наше походження, яке наче печатка в паспорті, зафіксоване в наших прізвищах, література переносить у трансцендентне, ім’я Марселя Пруста, досить-таки сумнівної національної належності (його матір була єврейкою), я поставлю поруч із ім’ям продавця квітів Каріма Мазефа, батьки якого кабіли.

Під час читання я зробив помилку, додавши до слова «люди» слова «всього світу». Цілком певно, це пояснювалося ритмом, який я вибрав для читання, виходячи з того, щó я знав про Пруста. У певний момент мій ритм — а ритм читача ніколи не збігається з ритмом автора, бо він тлумачить його по-своєму і в цьому тлумаченні є частка внутрішнього спротиву, — наштовхнувся на вираз, який йому видався закоротким. «Люди». І дуже швидко понишпоривши в моїй внутрішній лексиці й одразу ж перевіривши у пам’яті, що якнайкраще могло б доповнити Пруста, додав: «усього світу». Мені допоміг Пруст, вираз «люди всього світу» зустрічається в нього досить часто; моя помилка знайшла доречне опертя. Це доповнення трішки переінакшило сенс Прустової фрази у прочитаному мною пасажі. Незначно, зовсім трішки. Однак переінакшило. Цілком імовірно, що низка книжок, які ми читаємо, наприклад, театральні п’єси, відомі нам лише в запису акторів, так само спотворені нюансами, від яких в авторів волосся стало б дибки.