Шарль Данцir - Навіщо читати

«Гарна книжка» — це книжка, в якій є текст з малюнками. Або навпаки. Книжка малюнків попри текст, сказали б буркотуни. Ми живемо у столітті образів, гм, гм! Дуже добре, коли в них є малюнки. Їх розглядають лише у прямому значенні слова, та хіба література — це не форма образності? У гарних книжках малюнок так мало береться до уваги, що тексту належить підтверджувати легітимність малюнка. Зрештою, першість належить письму. Його перевидають самостійно. Так трапилось із Полем Мораном [138] Моран, Поль (1888–1976) — французький письменник, дипломат, член Французької Академії. Автор численних новел, романів, подорожніх нотаток, мемуарів і портретів письменників, газетної та журнальної хроніки. , який створив хороший «Париж» для Бібліотеки мистецтв. Його текст коментував фото з бірюзовим небом і куртинами квітів насиченого червоного кольору на першому плані. Книжку перевидали без фото. Вони виявились ілюстраціями. За наявності тексту та фотографій найкраще, коли фотографії не є ілюстраціями, а текст не слугує коментарем. Кожен живе на своєму боці, як пляж і море.

Інколи видавець звертається до молодого фотографа. Його роботи розміщують навпроти тексту відомого письменника. Фотограф виявляється дуже талановитим і стає так само відомим, як і письменник. Коли через багато років перевидання самого лише тексту знайти можна, перше видання альбому стало рідкістю: «Спостереження» Трумена Кепоте (1959), в якому вперше були опубліковані світлини фотографа Ричарда Аведона, купити дешевше від 300 євро не вдасться.

Гарні книжки, які є й найважчими, інколи бувають найлегшими. Це не пов’язано ні з письменниками, ні з фотографами, ні з художниками, які вкладають у них стільки ж добросовісності, скільки в свої інші книжки та виставки, це пов’язано з читачами. Вони їх більше гортають, ніж читають. Що не так уже й погано. Якби щоразу, відвернувшись від телевізора і нахилившись над журнальним столиком, щоб розгорнути предмет, що так інтелігентно його прикрашає, книжку починали читати всерйоз, естетичний шок міг би призвести до смерті.

Навіщо продовжувати читати книжку? У цьому полягає руйнівний наслідок сподівання. Якщо книжка погана, вона ніколи не стане хорошою.

Але це зовсім інше, ніж примусити себе взятися за поему Малларме. В одному випадку примушуєш себе всупереч книжці, в іншому — всупереч собі, всупереч звичці читати певну форму фраз. Вона вироблена поточним читанням та ідеологією французької мови, яку насаджують у школі: може бути тільки один спосіб створювати фразу, який зробить нашу мову досконалою, ідеалом, весь світ захоче наслідувати її правила. От тільки за дві сотні років, впродовж яких нам це повторюють, світ так і не наслідував жодного. Мій друг з Оксфорда зауважив, що для захисту чудової логіки нашої мови, побудованої за образом думки з іменників, дієслів і додатків, ідеолог ідеальної французької мови Рівароль [139] Ріваро́ ль, Антуа́н (1753–1801) — французький письменник, неабиякий полеміст. Вирізнявся їдкою й безжальною дотепністю, через що нажив собі чимало ворогів. Його «Міркування про загальний характер французької мови» (1784), що перебувало в річищі просвітницьких пошуків «всесвітньої мови», отримало премію Королівської академії наук і мистецтв у Берліні. вдається до накладань. Скидається, однак, на те, що думка не мислить схематично спершу підмет, потім дієслово, а тоді додаток. Цей прихований за універсалізмом націоналізм породжує властивий французам приступ раціональності, перекриваючи шлях фразам несподіваного типу, такий тип фраз вони називають герметизмом. Вони, немов той сценарист, який звинувачував Альбера Коена з приводу власної неспроможності написати сценарій за його книжкою. Я — читач, схожий на розкриту квітку. Я чекаю на бджолу.

Шедевр характеризується лише сам по собі. Письменник доклав стільки героїчних зусиль, щоб його написати, що його певним чином написав хтось інший. Хтось більш цільний, більш божевільний, сповнений пристрасті. Цільну особистість письменників розкривають зовсім дрібні речі. У каталозі продажу рукописів (П’яза, листопад 2007 р.) знаходимо лист Валері Ларбо [140] Ларбо́, Валері́ (1881–1957) — французький письменник, автор поезій і прози, перекладач роману Дж. Джойса «Улісс» та інших відомих авторів. , який з Брюсселя писав Леону-Полю Фарґу [141] Фарґ, Леон-Поль (1876–1947) — французький поет і прозаїк із кола символістів. У 1937 р. був обраний членом Академії Малларме. : «Бачив авеню Луїз [142] Авеню Луїз або Louizalaan — головна магістраль Брюсселя. і задники трояндових кущів». Це не давало йому нічого, крім приємності від процесу написання. Щедрість письменника оцінюють по тому, як він ро зтринькує свій талант поза своїми книжками.