Шарль Данцir - Навіщо читати

А його стислість! Яка ввічлива інтелігентність! Він не принижує мене поясненнями! А цей властивий тільки йому спосіб поєднувати слова… «У нього зовсім не було тієї радості, яка страхає і яка стала моєю долею». Радість, яка страхає… Це з приводу його дядька Ґаньйона… О, я забруднив поле кремом для засмаги. Візьму й обведу цю калюжку кольору слонової кістки контуром, вона стає схожою на острівець, що навпроти. Отже, незалежно від мого бажання, а потім зробивши так, немов би я цього хотів, ця плямка стає відлунням того, що я читав. Читання відволікає нас від життя, за що мені не раз дорікали, але воно може сприяти тому, щоб уважати його дивовижним. Читач відводить очі від книжки й, ошелешений, опиняється в сьогоденні. На венесуельському пляжі. Продавець устриць голосно рекламує свій товар, який носить у блакитному пластиковому відрі. Щоб змінити в ньому воду, він стає на коліна на березі поблизу хлопчика, який обережно, наче кіт, наближається до моря, тоді як інший вистрибом, наче стрибун у довжину, мчить до води. Як тобі? Це життя. Здалеку воно виглядає симпатичним. Повернімося до сенсу. Я не зумів вчасно струсити його із себе, і від занурення в чорнило на якусь мить мені наче забракло повітря. Мені потрібно кілька гребків брасом, щоб отямитись. Ось іще один пасаж, який змушує мене повторити: «Я його обожнюю». Він насміхається над папами, які «почали побоюватися скандалів, до яких призводили кардинали, у Священний Коледж набирали загалом лише бовдурів високого походження». І коментує: «Тепер усе змінилося на краще». У передмові до «Люсьєна Левена» Поль Валері каже про нього, що він «не терпів респектабельності». Ось чому від нього просто шаліють. (Від Валері також, бо він втулив у свій текст ввідне речення, навмисно вживши архаїзм, який напівосвічений читач сприймав як помилку у французькій мові. Це фраза для освіченої людини. Фраза між нами . Ось ця зовсім проста фраза:

«Попри стільки наявного в нього розуму». Саме за такими маленькими речами розпізнають тонкого письменника.) На примірнику «Прогулянок Римом», званому «Сержа Андре», було виявлено примітку Стендаля, дізнаюся я з нотатки, яка плеснула мене по плечу: «Обережніше». Він гадав, що він обережний! Ця невправність (ця пристрасть) робить його дуже зворушливим. І на додачу, звичайно, шедеври, але в письменника, якого любиш, любиш усе, навіть його рахунки з хімчистки.

Людям, які не читають, невідома екзальтація від перебування в книгарні. Вони не уявляють, що така спокійна торгівля, де кожен продавець і покупець стоїть на своєму боці, може бути чимось іншим, ніж нудною справою. Тим краще, вони ж бо не усвідомлюють, що це місце дуже небезпечне для оцінки власної значущості ними самими. У книгарнях розумієш, чому колись королі надзвичайно довго вагалися, перш ніж дозволити друкарню. Адже ці люди, перебуваючи наодинці з кимсь іншим, думають без ніякого контролю! Ці такі спокійні на вигляд, зосереджені клієнти, ці жирафи, які повільно жують листочки, — це згустки пристрасті, всередині яких усе кипить, вирує, збуджується.

Книгарня врятувала мені життя. Вважається, що світло йде згори: спускаючись до полиць з літературою у « Castela », на той час найкращій тулузькій книгарні, я спускався до сонця. Всі ці сумирні, немов череда, книжки, весь цей талант по 10 франків кожен! Талант, та що це я? Щоразу рай чи майже. Я ніколи не зможу всього його осягнути, дістати туди доступ. Я натрапив на Королівство. І замість того, щоб іти на лекцію з цивільного права, бавився, наче закоханий паж під вікнами своєї красуні. Не без того, щоб набридати власниці книгарні, яку, добре пам’ятаю, звали Реґіною: доброго Вам дня, Реґіно, якщо Ви зараз мене читаєте, я Вас обожнював. Ви виявили стільки терпіння до зовсім юного хлопця, яким я тоді був. І який набридав Вам своєю пристрастю. Про те, що прочитав, про те і про се, Ви лагідно мені відповідали, я ж знову вів нудні розмови, заперечував, розпитував. Нарешті, біг на факультет, звісно, з книжкою, яку читатиму, розгорнувши на колінах, як кількома роками раніше під час меси, як кількома роками пізніше, коли мені довелося працювати на підприємстві й слухати ще дурнішу месу, яку, між іншим, називали семінаром. У всіх серйозних місцях, що траплялись у моєму житті, я робив щось значно серйозніше: я читав.

У Парижі ніщо мене так не втішило, як моя книжка, яку я вперше побачив у вітрині « La Hune » [127] Одна з трьох книгарень видавництва «Фламарйон», заснована 1944 р. на бульварі Сен-Жермен, 170; спеціалізувалась у царині художньої літератури, гуманітаристики та мистецтвознавства. У травні 2013 р. переїхала на площу Сен-Жермен-де-Пре, за адресою: вул. Аббей, 18. . Вона, наче орден Почесного легіону на Сен-Жермен де Пре. Idem , як сказав би Франсуа Війон, з моєю першою прочитаною річчю у « Cahiers de Colette » у Колет Кербер на вулиці Рамбюто. Idem … але я не у передвиборному турне, хоча без кінця можу називати всі хороші книгарні, завдяки яким Париж залишається містом, до якого приїздять. Містом, у якому є стільки книгарень, а значить, скільки читачів, і не є містом, з якого треба одразу ж тікати.