Шарль Данцir - Навіщо читати

У мене дивний зв’язок із цими машинами. Я не люблю на них сідати, але мені приємно, коли я в них уже сів. Літаки дуже змінилися. І давно втратили свою романтичність. Коли я був малим, вони вважалися гарними, рідкісними й викликали ентузіазм. Я шукав книжки, що їх описували. Так, моєю улюбленою книжкою про Тентена є «Рейс 714 до Сіднея», де приватний реактивний літак злого Ласло Каррейда приземляється на щасливу доріжку. Я також люблю початок «Останнього Набаба», роману Скота Фіцджеральда, який починається тривожним польотом у літаку до Каліфорнії. Не було навіть потреби в книжках. Самі назви компаній звучали поетично: Air France, UTA, BOAC, TWA, Pan Am . Пен Амерікан! Вежа Пен Амерікан у Нью-Йорку, що стояла за центральним вокзалом зі своїм знаменитим логотипом угорі, символізувала безжурні часи комерційної авіації. Відтоді як вежа стала власністю чогось такого радісного як страхова компанія, ніхто більше не підводить із приємністю очі на вежу МеtLife , мені просто соромно читати ці слова, уявляю, що в роки Другої світової війни так само соромно було читати німецькі слова на дошках для оголошень окупованого Парижа, тож на них не дивилися.

Для чого слугують літаки? Для того, щоб нас переносити, в обох значеннях цього слова. Спершу позитивний сенс: вони переносять нас з одного місця до іншого; потім метафоричний зміст, як у виразі «любовні поривання». Літаки слугують, щоб спонукати мріяти. Вони сприяють нашому виходові за межі своїх країн і звичок, а значить, якщо можливо, і нас самих.

Маю на увазі епоху оптимізму. Вона завершилася. Буркотуни виграли, літаки стали системою масового транспорту. Вони, наче мухи. Їх багато, вони великі й захаращують небо. Настільки ж звичні, як автобуси, про що свідчить депресивна назва « Аirbus », «Повітряний автобус». Гірше — літаки стали зброєю. Ми це знаємо відтоді, як два з них врізались у вежі Світового торгового центру такого собі 11 вересня 2001 р. Саме через ці замахи політ літаком, що доти було звичайнісінькою річчю, став чимось обтяжливим. Пригадайте, це було ще позавчора. В аеропорт ви мали приїхати за півгодини до відльоту й повідомити своє прізвище молодій жінці у віконечку, вона друкувала вам посадочний талон, і за годину ви були в Ніцці. Щонайбільше у разі поїздки за кордон треба було показати паспорт. Тепер треба приїздити на чотири години раніше. Показати посвідчення особистості навіть, якщо ви пересуваєтеся в межах своєї країни. Вистояти чергу, щоб викинути свою 250-мілілітрову пляшечку мінеральної води, бо вона може бути небезпечною для пілотів, які функціонують лише на віскі. Про що це я? Їм також довелося перейти на воду й припинити залицяння до стюардес. Безпека і Цнотливість — дві ноги, на яких тримається сучасний світ. Ми ж знімаємо пояс, черевики й напівголі проходимо крізь арку безпеки, принижені, як в’язні Абу-Граїб, потім заходимо до літаків, де — про це відомо небагатьом — тепер у хвості на крайньому сидінні, щоб бачити всю кабіну, сидить поліцейський у цивільному. У повітряному транспорті, хай яким був би пункт призначення, ми прямуємо на Далекий Захід.

Краса літаків назовні пропорційна їхній безликості всередині. Особливо подорожі на перевізниках на довгі відстані. Одним богам відомо, чи це довго, оті подорожі з великою дальністю польоту. Вони мені нагадують те, що сказав Біллі Вайлдер [123] Ва́йлдер Біл́ лі (1906–2003) — американський кінорежисер і сценарист, лауреат шести «Оскарів». , режисер фільму «У джазі тільки дівчата»: «Учора ввечері я слухав Нюрнберзьких мейстерзінгерів [124] «Нюрнбе́рзькі мейстерзінгери» — опера Рихарда Вагнера, написана в 1861–1867 рр., прем’єра якої відбулась у Мюнхені 21 червня 1868 р. . Спектакль почався о восьмій. Через три години я поглянув на годинник, була восьма п’ятнадцять».

Що ж тоді робити? Читати, наприклад, на невеличких екранах у літаку географічні мапи, на яких показують маршрут величезного апарата над маленькими континентами з уточненнями: «подоланий шлях», «час польоту, який залишився!», «зовнішня температура», «очікувана година прибуття». Поема. Монотонна, відповідна літакові. Відкинувши це на задвірки свідомості, переходимо до журналів, пропонованих у салоні, вони на 90 % складаються з ледве чи прихованої реклами редакції та журналів, яких ніколи не читають на землі, англо-саксонську фінансову пресу. Учора The Economist вийшов під заголовком: «Як зробити Китай ще багатшим». Не щасливішим чи гарнішим, ні-ні, багатшим. А в Financial Times знаходимо недільний додаток, найнепристойніший у світі: « How to Spend It» («Як їх витратити»). Йдеться, треба розуміти, про гроші. І розуміється, саме нам, тим, у кого їх неймовірно багато. І пропонуються мобільні телефони за 15 тисяч євро чи золоті годинники по 100 тисяч кожен. Ідеал Парижа — «Хітон». Напевно, книжок він читає небагато.