Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

Докторові Суейну не сподобалося життя в родині Малинників, які, крім усього іншого, вимагали від нього постійно крутити головою в пошуках Ісуса Христа Викраденого.

Тож президент розчистив хол у Емпайр-стейт-білдінгу й перебрався туди на постійне мешкання. Малинники постачали йому харчі.

А час минав.

Приблизно тоді з'явилася Війра Бурундук-П'ята Заппа — і Малинники теж пригостили її протиотрутою. Вони сподівалися, що та жінка стане нянькою в доктора Суейна.

Вона й була йому за няньку деякий час, поки не заснувала свою зразкову рабовласницьку ферму.

Згодом з'явилася вагітна Мелоді, штовхаючи поперед себе пошарпану дитячу коляску зі своїм нужденним скарбом. Серед того манаття був і мейсенський свічник. Навіть у королівстві Мічіган усі добре знали, що легендарний король Нью-Йорка схибнувся на свічниках.

Канделябр, який привезла Мелоді, відтворював ідилічну сцену освідчення вельможного пана простій пастушці під деревом, повитим виноградною лозою.

Коли святкували останній день народження старого, той свічник розбили: сп'яніла рабиня Уенда Бурундук-П'ята Рівера зачепила його ногою.

Коли Мелоді вперше підійшла до Емпайр-стейт-білдінга, а доктор Суейн вийшов до неї і запитав, хто вона і чого їй треба, дівчина впала навколішки перед президентом, тримаючи в простягнутих руках заповітний свічник.

— Добридень, дідусю,— сказала вона.

Якусь хвилину доктор Суейн мовчав. А тоді допоміг дівчині підвестися.

— Заходь,— мовив він.— Прошу тебе, заходь.

На той час доктор Суейн і не здогадувався, що він, ледь покинувши вживати три-бензо-психоаміл, зачав у містечку Ербана сина. Він подумав, що Мелоді — це одна з випадкових прохачок. Та й узагалі до тієї несподіваної зустрічі президент і на думці не покладав, що в нього можуть об'явитись нащадки. Вілбер Нарцис-Одинадцятий Суейн ніколи особливо не прагнув відтворювати до себе подібних.

Тож коли Мелоді навела йому несміливі, але переконливі докази їхньої кровної спорідненості, в нього виникло почуття, про яке пізніше в розмові з Війрою Бурундук-П'ятою Заппою він скаже так: «Якимсь чином я тріснув і зовсім несподівано крізь цю щілину проникла в мене вагітна голодна дитина, яка стискала в руці мейсенський свічник, Отак воно».

Історія Мелоді була така:

Її батько — позашлюбний син доктора Суейна та вдови з містечка Ербана, був одним з небагатьох щасливців, яким поталанило вціліти після так званого Ербанського побоїща. Потім його завербували барабанщиком в армію винуватця тієї бойні — герцога Оклахомського.

Хлопець став батьком Мелоді, коли йому виповнилося чотирнадцять років. Матір'ю дівчинки була сорокалітня праля, яка прибилася до війська. Щоб уберегти дитину на той випадок, коли вона раптом попаде в полон до Стюарта Іволги-Другого Мотта — короля Мічігану, смертельного ворога герцога,— й забезпечити співчутливе ставлення з боку монарха, Мелоді дали родове ім'я Іволга-Друга.

І вона таки попала в полон до короля Мічігану. Було їй тоді шість років. Це сталося після битви за місто Айова, під час якої загинули батьки дівчинки.

Отак воно.

А на ту пору король Мічігану вже перетворився на пожадливого мерзотника, який держав гарем із захоплених у полон дівчаток, чиї родові імена були такі ж, як у нього, тобто з Іволг-Других. І мала Мелоді поповнила той страшний звіринець.

Але чим огидніші моральні тортури доводилося їй терпіти, тим частіше згадувала вона передсмертні слова свого батька. Той сказав:

— Пам'ятай, ти — принцеса. Ти — онука короля Канделябрійського, короля Нью-Йорка.

Отож бо.

І тоді якось уночі вона викрала з королівського намету мейсенський свічник.

Потім Мелоді проповзла під полою намету надвір, у місячну ніч.

Так почалась її дивовижна мандрівка на схід — усе на схід та й на схід,— у пошуках свого легендарного діда, палац якого був найвищим будинком у світі.

Скрізь їй зустрічатимуться родичі. Якщо не Іволги, то принаймні інші птахи або ще якісь живі істоти.

Вони підгодовуватимуть дівчину і показуватимуть їй дорогу.

Хтось подарує Мелоді плаща. Інший дасть светра та компас. Ще хтось — дитячу коляску. А ще один — будильника.

Від когось вона отримає голку й нитку, а також золотий наперсток.

Ризикуючи життям, якийсь сміливець перевезе її через річку Гарлем на Острів Смерті.

І так далі.

«Кожен з нас — це людина, яка належить батьківщині, професії, цивілізації, релігії. Немає просто людей. Собор зводиться із каміння. Каміння складає собор. Але собор облагороджує собою це каміння. Каміння стає камінням собору. Так і ваше братерство: ви знайдете його у чомусь значно просторішому, ніж ви самі. Адже братом можна бути за чимось. Не можна бути просто братом». Ці слова з «Послання молодим американцям» написані Антуаном де Сент-Екзюпері 1942 року, в розпалі боротьби проти фашизму. Вони звучать як заповіт учасників тієї битви тим, хто покликаний творити і відстоювати гідне людини майбутнє, яке без демократії і свободи просто немислиме.