Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

— Чому?

— Ви побачите організми, які викликають «зелену смерть».

— Ну то й що?

— Бо ви жінка вразлива,— пояснив я.— Адже ті створіння ми знищуємо трильйонами, щоразу як ковтаємо протиотруту.

І я засміявся.

Війра не сміялася.

— Як ви думаєте, чому мені зовсім не смішно? Бо, прийшовши без попередження, ви зіпсували собі сюрприз, підготовлений до вашого дня народження.

— Та невже?! — здивувався я.

— Донна хотіла зробити вам подарунок.— Війра назвала одну із своїх рабинь.— Але тепер вам не зазнати цієї втіхи.

— Гм,— сказав я.

— Вона подумала, що це якийсь чудний свічник.

Війра призналася мені також, що на початку тижня до неї уже вкотре приходили Мелоді та Айседор. Вони знову просилися до неї в раби.

— Я спробувала переконати їх, що підневільна праця — це не для кожного,— сказала Війра.

— Скажіть мені,— спитала вона,— що станеться з моїми рабами, коли я помру?

— Не турбуйтеся про день завтрашній,— відповів я,— бо завтра само подбає про себе. Довліє дневі злоба його.

Амінь,— закінчив я.

Там-таки, на східцях будинку, ми з Війрою згадували битву на озері Максінкукі, на півночі штату Індіана. Я свого часу спостерігав те бойовище з кабіни вертольота, коли летів у містечко Ербана. Війра разом зі своїм алкоголіком-чоловіком Лі Молюском-Тринадцятим Заппою перебувала в самому пеклі битви. Подружжя служило кухарями на одній з польових кухонь у війську короля Мічігану.

— Всі ви там унизу здавалися мені метушливими мурашками,— сказав я.— Або мікробами під мікроскопом. Проте ми не наважувалися знизитись: боялися, що нас можуть підстрелити.

— Ми теж цього боялися,— мовила Війра.

— Якби ми вже тоді були знайомі, я спробував би вас врятувати,— сказав я.

— Це однаково, Відбере, що врятувати одного мікроба з-посеред мільйонів інших мікробів.

Війрі довелося рятуватися не лише від снарядів та куль, які свистіли над кухнею, а й від свого п'яного як чіп чоловіка. Той заходився лупцювати її в самому розпалі битви.

Він наставив їй синців на обидва ока і зламав щелепу. Потім вишпурнув її з кухонного намету надвір. Вона впала горілиць у грязюку. Після цього чоловік вийшов до неї, щоб сказати їй кілька слів, і в цю мить ворожий кіннотник продірявив його списом.

— І яка, на вашу думку, випливає з цієї історії мораль? — запитав я.

Війра поплескала мене своєю мозолястою долонею по коліну.

— Відбере, ніколи не одружуйтесь,— сказала вона.

Ми трохи поговорили про Індіанаполіс, який я тоді відвідав. Перш ніж потрапити в армію короля Мічігану, Війра разом з чоловіком прислуговували в тому місті як офіціантка й бармен у клубі Тринадцятих.

Тож я запитав у неї, який вигляд мало всередині те приміщення.

— О, ви знаєте,— відповіла вона,— там стояли опудала чорних котів, попід стелею світилися гарбузові маски-ліхтарі з прорізаними очима, носами й ротами. Інтер'єр доповнювали гральні карти, приколоті до стін кинжалами, і таке інше. За традицією я надягала сітчасті панчохи, пригвинчувала остроги, накладала на себе маску та інші деталі вбрання. Усі офіціантки, бармени та викидайло носили накладні вампірські ікла.

— Гм,— сказав я.

Мене вже вшановували і як мультимільйонера, і як лікаря, і як сенатора, і як президента. Але жодну з тих зустрічей не можна рівняти з тим, як зустрів мене Індіанаполіс, вітаючи в моїй особі Нарциса.

Люди там жили бідно, смерть косила їх тисячами, давно припинили свою діяльність усі комунальні служби. До того ж поблизу міста точилася запекла битва. Проте, незважаючи ні на що, всі городяни вийшли на вулиці міста, щоб узяти участь у багатолюдних маніфестаціях на честь нашого з Карлосом Нарцисом-Одинадцятим Віллавіченчо прибуття. Я певен, що навіть у Стародавньому Римі не зустрічали своїх героїв з такою урочистістю.

Побачивши таке, капітан Бернард Орел-Перший О'Хара сказав мені:

— Хай йому чорт, містере президент! Якби я знав, то попросив би вас назвати мене Нарцисом.

— Тож висвячую тебе в Нарциси!— урочисто оголосив я.

Але найдужче вразили мене з усього побаченого в Індіанаполісі чергові щотижневі збори родини Нарцисів.

Мені навіть випала честь узяти участь у голосуванні, як і моєму пілотові, як і Карлосу, як, до речі, кожному чоловікові, жінці й дитині, старшій за дев'ять років.

Якби щастя трохи всміхнулося, я навіть міг би головувати на родинній раді, хоч у місті я був без місяця тиждень. Але того вечора присутні обрали головою зборів одинадцятирічну дівчинку-негритянку Дороті Нарцис-Сьому Гарланд.