Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

Нарешті надійшла моя черга промовляти.

— Брати й сестри, кузени й кузини,— почав я,— наша нація вироджується. Як бачите, навіть президент перетворився на тінь власної тіні. Зараз я тільки ваш кволий і немічний кузен Вілбер.

— Ти був з біса добрим президентом, брате Віллі!— пролунав у задніх рядах чийсь голос.

— Я намагався забезпечити своїй країні мир і братерство,— провадив я.— Тим сумніше мені бачити: миру так і немає. Ми його то здобуваємо, то втрачаємо. Знову знаходимо — і знову губимо. Добре хоч машини вирішили більш ніколи не воювати. Тепер черга за нами, людьми.

Більшість людей на зборах були не тільки Нарцисами, а й послідовниками культу Ісуса Христа Викраденого. Подумки я відзначив: останні — досить-таки неуважна публіка, звертатися до якої не мало рації. Хоч би що я говорив, вони безугаву крутили головами на всі боки, сподіваючись угледіти свого Христа.

Проте загалом слова мої начебто доходили до слухачів. У залі чулися оплески й підбадьорливі вигуки, отож я промовляв далі.

— Саме тому, що нині ми всі об'єднались у великі родини, нам стало значно простіше прощати і бути прощеними під час воєнних дій.

Щойно я спостерігав битву неподалік озера Максінкукі. Я бачив там коней, списи, гвинтівки, кинджали, пістолети й одну або дві гармати. Бачив і кількох убитих. Але я не міг не помітити також море людей, які браталися. Складалося враження, що в небачених досі масштабах поширене дезертирство і навіть цілі військові підрозділи здаються в полон колишньому противникові.

Ось, власне кажучи, і всі новини, про які я хотів повідомити вас після побаченого на полі битви біля озера Максінкукі, — сказав я;

І закінчив свою промову словами:

— Різанині покладено край!

Перебуваючи в Індіанаполісі, я дістав запрошення від короля Мічігану, яке надійшло по радіо. Складене в наполеонівському тоні, воно повідомляло, що король «з радістю надасть аудієнцію у своєму літньому палаці біля озера Максінкукі президентові Сполучених Штатів», і що вартовим наказано забезпечити мені вільний прохід, і що війна скінчилася цілковитою перемогою королівського війська.

Отже, я і мій пілот вирушили в дорогу.

Мого відданого служника Карлоса Нарциса-Одинадцятого Віллавіченчо я залишив доживати віку серед його численних родичів.

— Хай щастить тобі, брате Карлосе,— побажав я на прощання.

— Нарешті я вдома, містере президент, мій любий брате,— пролунало у відповідь.— Щиро вдячний вам і богові за все, що ви зробили для мене. Кінець самотності!

Ми з капітаном О'Харою приземлилися на доглянутому моріжку, з підстриженою травою, перед літнім палацом, в якому колись була військова академія. Солдати, які чимось завинили в останньому бою,— так я гадаю,— під наглядом військової поліції рачкували, підстригаючи траву тесаками, складаними ножиками та ножицями.

Крізь стрій вишикуваних у дві шеренги солдатів ми з капітаном увійшли до палацу. То було щось на зразок почесної варти. Кожен із солдатів тримав високо над головою прапор, прикрашений тотемним знаком своєї штучно розширеної родини — яблуком, крокодилом, символом хімічного елементу тощо.

І мені подумалось: якою кумедною та банальною була й буде історія. Адже коли викреслити криваві битви, то вона складається з приїздів та від'їздів немічних старих телепнів, на зразок мене, напханих ліками та майже забутих своїми співвітчизниками, на поклон до отаких молодих психопатів.

У глибині душі я щиро засміявся.

Мене провели в особисті апартаменти короля, витримані в спартанському стилі. То була простора зала, де колись влаштовували танці для слухачів військової академії. Нині тут стояло складане похідне ліжко, широкий стіл, завалений військовими картами, та безліч складених стільців, що тулились один до одного попід стіною.

Схилившись над картою, король удавав, ніби читає книжку, що, як з'ясувалося пізніше, була «Історією Пелопоннеської війни» Фукідіда [14] Фукідід (прибл. 460—400 рр. до н. е.) — видатний давньогрецький історик. .

Позад володаря стояли три писарі — з олівцями й розгорнутими блокнотами.

Сісти мені не було де.

Тож я зупинився перед королем, тримаючи в руках свого засмальцьованого капелюха. Його величність особливо не поспішав відірвати погляд від книжки, хоча церемоніймейстер досить голосно й чітко оголосив про мій прихід.

— Ваша величносте!— заволав він.— Президент Сполучених Штатів Америки Вілбер Нарцис-Одинадцятий Суейн!