Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

субота 27 грудня

Захід сонця з горба на Тихому Плесі. Цього вечора багато хмар на заході і в них сідає сонце так що маємо доступним його в червонім вечоровім небі цілих 15 хвилин до справжнього заходу. (…)

Гадаю ніколи не побачиш такої сліпучості у небесах за дня як не раз у небі на заході саме перед тим як сонцю поринути в хмари, наче екстаз те сяйво кажуть сходить на лик умираючої людини — спокій чи успіння вечора — наче кінець дня. Аж тоді крізь усю гущу скупчену у повітрі за день — проглядає латка ясного неба ліпша аніж опівдні бо обрамлена темним — та й навіть гуща дня золотіє і прозориться наче бурштин у призахіднім сонці ніби гріхи дня прощено їй. Благословен кому щодня дано зріти щось таке чисте і невинне як небо на заході коли сідає сонце — в той час як революції розбурхують світ.

Не конче зима стоїть у небі хоч і сніг огорнув землю. Небо завжди відгукнеться нашим настроям — Ми можемо побачити там літо чи взимку. Сніг чи замети на землі — хутко сходять з небес і знову ясні вони. Небеса незмінні що літо що зима.

Цікаво що сонце рідко без хмарки коли сідає.

Венера — гадаю це вона — зараз у вечірньому небі — і дуже яскрава з’являється одразу ж лиш сонце зайде у ранніх сутінках.

Вівторок 30-го грудня

NB. Йду до Глибокого Яру. Мухи виповзають зі щілин геть запорошені, сподіваються літа — безживні аби хоч почистити свої крила

Нині опівдні опинившись на горбі побіля Тихого Плеса вчув звук пили — і невдовзі зі скелі побачив у долині двох що пиляли могутню сосну десь за 40 родів від мене. Вирішив почекати поки не впаде — остання з десятка чи й більше що зосталися відколи спиляли ліс і цілих 15 літ гойдалася в самотній величності понад підліском. Я бачив їх що мов ті бобри чи комахи вгризалися в стовбур цього шляхетного дерева, манекенчики з поперечною пилою що заледве її охоплювала. Вона здіймалася на сто футів як пізніше заміряв — одна з найвищих можливо на сьогодні в окрузі і прямісінька як стріла, хіба злегка похила до горба. — Її верхівка виднілась проти замерзлої річки і пагорбів Конантума. Дивлюсь пильно як почне подаватись. Ось пилярі зупинились — і сокирою надрубали з того боку куди хилиться може швидше зламається. Ось знову заходила пила — Тепер напевно подалася — похилена на чверть квадранта, і спинивши подих чекаю оглушливого падіння — Та ж ні я помилився не зрушилась ані на дюйм, стоїть собі як і була. Ще цілих 15 хвилин до падіння. І досі віти її гойдаються у вітрі наче дано їм стояти ще сто літ, і вітер зітхає у її глиці як і в давнину; це лісове дерево — найвеличніше понад Маскетаком. — Сріблясте мерехтіння сонця відбивається у її глиці — і досі пропонує недосяжну розсоху для білчиного гнізда — ані мох ще не відцурався її щогли — її похилої щогли — горб як корабельний корпус. Ось вона та мить — манекени внизу кинулись навтікача подалі від гріха — кинули і спільницю пилку і сокиру. Як поволі і велично подається вона — так наче лиш літній подув гойднув її і знов безшелесно займе своє місце у повітрі — а вже вона обвіяла своїм падінням увесь схил і укладається додолу в ложе звідки ніколи не підведеться, тихо наче пір’їна, підминаючи свою зелену накидку наче воїн — наче втомившись стояти обіймає землю з тихою радістю. — повертаючи знов свою плоть у прах — та стривай! це ти лиш бачив — а не чув — Аж тепер долинає сюди на скелі той оглушливий тріск — сповістивши що навіть дерево не вмирає без стогону. Воно поринає в обійми землі, і зливається з прахом. І знов все завмерло і назавжди для ока і вуха.

Я зійшов у долину і заміряв її. Десь 4 фути діаметром де її зрізали — десь 100 футів уздовж. Поки дійшов до неї — дроворуби вже наполовину обчмхали її гілля, її ошатна крона посіклася вщент і розсипалася на друзки по схилу наче була зі шкла — а тендітні цьогорічні шишки на верхівці намарно і надто пізно волали до серця дроворуба. Уже встиг він відміряти її сокирою — і позначив скільки вийде колод на лісопильні. І те місце у височині порожнє без неї найближчі 2 століття. Це деревина Він спустошив повітря. І коли орлан весною знов навідається на береги Маскетаку, то кружлятиме намарне виглядаючи своє звичне сідало, — і яструб оплакуватиме горішній сховок свого потомства. Рослина що їй довелось століття плекати повільне вростання в небеса — сьогодні пообіді перестала існувати. Крона її пагона розпустилась назустріч цій січневій відлизі майбутнього літа. Чомусь мовчить у селі жалобний дзвін. Не чутно мені подзвону — ані не видно жалобного походу на вулицях — чи лісових хутірцях — Білка плигнула на інше дерево — яструб поплив собі далі — і обрав собі нині новий обрій та дроворуб замахнувся сокирою уже й на те.