Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

У печері тісної ущелини біля Тасаяри,
На склепінні намальовані руки,
Безліч рук у сутінках,
Хмара людських долонь, і більше нічого,
Жодних інших знаків.
Ніхто вже не скаже,
Чи то несмілі, тихі, темні люди, давно померлі, чинили
Обряд, чи ворожили, чи лишили ті відбитки
У розкоші натхнення; але крізь безодню часу ці обережні
Власноручні підписи стали наче запечатаним
Посланням: «Гляньте: ми теж були людьми; ми мали руки, не лапи.
Вітаємо
Вас, людей з мудрішими руками, наших наступників,
У прекраснім краї; натіштеся ним досхочу, його красою, і сходьте,
І хай вас заступлять; бо ж і ви люди».

Справді, давніше за людину і за всі ті проминулі віки,
Прибій Тихого і досі бадьоро бухкає у вичовганий
гранітний бубон;
Тим часом бурі немає; і птахи мовчать, немає пісні;
ніякого надміру;
Нічого яскравого, чогось темного;
Ані захвату, ні горя, жодної постаті, сонячний зуб оповитий
хмарою, і життя не вимагає чогось ліпшого, аніж камінь.
Всі бурхливі можливості часу обмежені.
Пристрасті виживання, насолода,
Любов, гнів і біль, і спрага пізнання, усе зависло
У захмаренім світлі, позачасовій тиші, відчуваєш глибше —
Не серце чи нерви природи, лоно чи душу,
А саму кістку, незворушну білу кістку, довершеність.

Наче плакальниці, загорнені до п’ят,
Високі стрункі грози ступають на тлі сірої хмари
по далекім обрії.
Океан зеленіє, де впливає ріка,
Глухо-сірий поміж мисів, пурпуровий, де діви ступають.
Що хочуть вони? Кого оплакують?
Чийого героя урна з прахом ховається у їхніх шатах?
Діви з роду Титанів одна по одній величаво
Несуть ніжно жалобу у серці, красу поразки.

Оленів несло, як те опале листя
Попід димом ревучої хвилі палаючих чагарів;
А що вже казати про менші пропащі життя.
Краса не завжди мила; вогонь був прекрасний,
Страх оленів був прекрасний; і коли повернувся я
На чорні схили, вже як вогонь пішов далі, орел
Сидів на шпичаку обгорілої сосни,
Зухвало ситий, огорнувшись у бурю своїх рамен.
Здалеку прибув на щедрі лови,
Вогонь став йому загоничем; небо було немилосердно
Синє, а горби немилосердно чорні,
Розкошланий птах,
Розморений немилосердно поміж них.
Я подумав: болюче воно, але справді —
Лихо, що прикликає орла з небес, краще ніж милосердя.

Щожовтня мільйон дрібної риби суне до берега,
Осідає в гранітному узбережжі
Своїм законним правом: який банкет для морського птаства.
Який відьомський шабаш крил
Захмарює темну воду.
Важезні пелікани гу-ухкають, наче ті Йовові коняки,
З неба пірнають, баклани
Чигають довгими чорними вовками попід водою
У зеленавій сутіні. Вищать чайки,
Безтямно заздрі і злісні, усе кленуть і шматують.
Що за пожадливість! Яка бездонна утроба! юрба —
Майже людська — оці чисті пташки! — так наче хтось
сипнув золота під ноги. Та навіть ліпше від золота,
Бо їстівне: і хто в оцій оргії дикого птаства пожалкує за
рибкою? А ніхто. Право і милосердя —
То людське, воно не стосується ані птахів, ані риби,
ні вічного Бога.
А однак — оглянься, перш ніж піти.
Крила і жадання, з’їджені хвилями рифи, спалах малька
У постійнім страху мученицької смерті —
Доля людини і їхня — і острівні скелі, і безмежний океан,
і Лобос
Бовваніє понад затокою: вони ж прекрасні?
То їхня сутність: не милосердя, не розум, не доброта,
лиш краса Бога..

Ми заночували у глухій ущелині Вентана Крік,
у східній її горловині.
Бескиди, стрімчаки громадилися лісами понад
нашими головами — клени, секвої,
рододендрон, дуб, модрина, аж до стрімких ялиць
Санта-Лусьєн, випнутих над водоспадами
кам’яних урвищ і зоряних проваль.
Ми лежали на ріні і грілися коло багаття.
Десь опівночі лише й блимало кілька жарин
у прохолодній темряві; я підкинув жменю сухого лавру
в жар, обклав хмизом і знову приліг. Ожило полум’я,
освітило лице заснулого сина, його товариша, і прямовисне громаддя
по той бік потоку. Ясне листя вгорі витанцьовувало
у подихах багаття, проступили стовбури: стіна каменю
причарувала мій погляд. Ніби й нічого такого, світло-сірий
діорит з кількома навскісними жилами,
вичовганий безконечними лавинами і повенями;
ні папороті, ні лишайника, чистий голий камінь…
Так ніби вперше уздрів камінь. Ніби вдивлявся крізь
освітлену полум’ям шкіру у саму плоть
живого каменя. Ніби й не дивина… Я не можу
передати вам те диво: мовчазна пристрасть, глибока
шляхетність і чарівність дитини: ця доля вирішується
поза нашими долями. Отут вона, в цій горі, наче сумовито
усміхнене дитя. Я вже піду, і так само
мої хлопці житимуть і помруть, наш світ пробиватиметься
крізь блискавичні затемнення і одкровення; це століття відійде,
і вовки відвиють в снігах довкола нового Вифлеєму:
ця твердиня стоятиме тут, похмура, правдива, діяльна:
енергія кожного її атома живитиме усю гору.
І я, ущільнений на споді століть, віддавна
відчув усім серцем її пружну справжність: о прекрасна скеле..