Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

І всюди уздовж берега печери понад Вороною.. І звідти під землею потайні ходи вели аж до Крилоса... І він, Осьмомисл, міг зустрічатися зі своєю Настасею тут, у ловецькім теремі у Тисмениці.. Може, тому так тягло мого тата аж сюди.. Пливе собі у каяку.. сам.. нема ні душі.. пропливає повільною Вороною.. попід високими берегами.. он там, далі за Соколинцем, аж за Глибокою долиною — там підноситься найвище Могила.. і в ній, кажуть, лежить якийсь великий воїн княжого роду.. але не сам він — а тільки його човен.. і в ньому лук і стріли, і щит, окутий сріблом.. Бо сам він поліг невідомо де.. в далекій землі.. А тут лише висока могила, і в ній човен.. Тато міг і задрімати.. Просто опустив весло на дно і задрімав.. і човен несла повільна течія.. і ніхто його не міг наздогнати, ані обійти.. Хіба що коропи.. о, там страшні коропи під тими горами.. Він міг і не бачити тих гір.. лише скелясті хмари..

..Якось надвечір пішли на Ворону, лозами аж до Вуланової ями, колись там втопився австрійський улан на коні.. Недавня повінь замулила лози, але трава на березі була вже чиста, якась аж занадто зелена, а глина під нею, хоч і втоптана, але слизька і зимна, набагато холодніша за воду. Треба було трохи охолонути після довгої роботи на сонці, я сидів на траві. Цє єдине місце на Вороні, де я колись тут, років з двадцять назад, ловив з татом рибу.. Він, трохи далі, внизу на кладочці, так, що я не бачив, лише чув, поволі хлюпав на себе воду.. Нараз крикнув звідти, що малі рибки кусають за ноги. Я ще здивувався, як вони можуть кусати. Колись під тим берегом у кількаметровій ямі ловили руками марин, була така риба з дрібною слизистою лускою, вусами і прямокутним хоботком. А на вудку вона добре брала на вишню або на тлустого хробака коло Красножона, на глею.. Пізніше я трохи поплавав під темним високим берегом, густо зарослим диким хмелем, терном, ожиною, далі сам виліз на ту гарячу дерев’яну кладочку і так само звісив у воду ноги. Зісподу, разом зі світлими нерозчинними частинками глини, став напливати мальок, щораз більше і більше їх находило на світлу пляму набубнявілих ніг, верткі, зі світлими спинками і темними очками, хто сторч головою, хто як міг пощипували, лоскотали пальці, кісточки, п’яти, добирались аж під коліна. Ти кажеш, нема риби, а во, як багато! — Хіба то риба — самі блішки, вони більші не ростуть. Справді, між малька була сама біла риба, верховодки, але, може, і клинчуки, і підустви, яких вже так само нема.. Коли вже верталися, тато показав у лозах місце, де колись Піпко Секрета на скручену кінську волосінь ловив величезних коропів. Я сам ще трохи пам’ятаю Піпка, він був нашим родичем, як він надвечір застиг у лозах, а вудки мав грубі ліщинові, складані такі, з мідними рурками, корки розтріскані, величезні, як голови, насаджені на бузькове перо, я ледве піднімав таку вудку, тяжке оливо, острий гак, а от волосіні вже не пам’ятаю..

Уявляєш собі — прокидаєшся раптом у світі, де інакша інтонація.. інакші голоси.. інакша музика.. Так наче все подібне — але ущільнилось і вже інакше усередині.. інакша тиша.. запах.. По дідовій лінії моя прабаба з Малиновичів.. З її братів один жив у Станіславі, і в нього був син Нестор.. Несько Малинович, може, трохи старший за мого тата Богдана.. Закінчив Львівську політехніку.. Але був дуже чуйний.. і закохався в одну панну.. і щось в них сталося.. чи то вона відмовила, чи зрадила йому.. і він збожеволів.. Тато дуже любив його, Неська.. бо він був не такий, як всі.. Усе малював татові.. Мости.. Найбільше любив малювати мости.. і тихо собі жив.. нікого не чіпав.. боявся і уникав жінок.. Лише всякі найвигадливіші конструкції мостів.. і може, лише в цьому й бачили його хворобу.. бо він з усіх був найдобріший.. він з їхнього роду один лишався.. А як прийшли німці — то мусили його віддати до божевільні на Кульпарків.. бо інакше б німці забрали на війну.. А він ніяк не міг втямити, за що його там тримають.. Хіба він винен, що так йому подобається плетиво переходів.. арки над ріками, проваллями? Нащо його так катують у тих мурах на Кульпаркові.. і там він носив свою останню любов.. Ніхто йому нічого ніколи не забороняв.. ходив куди хотів і тішився, як дитина колись.. і вже він не міг далі витримати — хотів знов у той давній вільний світ.. і спробував перелізти через той високий мур.. і там нараз німці його застрілили.. Так казав мені тато.. Він любив Неська найбільше..

Тепер я сплю тут, на його місці.. тут, на цім старенькім дивані.. де він лежав останні довгі роки.. вже як сам не міг встати.. Він лише довго дивився у вікно перед собою.. як нікого з ним не було.. Сестра Ліля на роботі цілий день.. Подай мені яблуко.. подаю йому повне червоне яблуко.. воно тут.. поруч — на столі під вікном.. Раптом відчуваю — поки мене не було — він увесь час дивився на нього.. на яблуко.. йому так хочеться чогось солодкого.. А він ніяк не дотягнеться сам.. Він.. такий міцний в руках і досі.. як потискає мені руку.. колись до війни — ще за Польщі — він стояв на воротах.. у светрі.. в алібабах.. так називалися тоді шаровари.. ще до війни.. і якось вони — їхня команда з Тисмениці.. українська «Скала» виїхала до Бучача.. хлопці їхали на підводі.. і Никольцьо Дунець.. той, що потому став капітаном — тоді ще малий, біг за ними, тримаючись за віз.. бо йому не ставало місця.. так любив футбол.. Аж до Бучача.. а то було куди бігти.. добрих півдня.. Аж за Дністер.. треба було переїхати Дністер в Нижневі.. і там ми у Бучачі програли чотири нуль.. правда, я пропустив лиш два.. а потому мене змінив другий воротар і пустив ще два.. Був страшний дощ і болото на полі.. і мені стовкли лице бутсами.. скопали всього.. і мене після того обкидало струпами.. Коли він розповідав лежачи — по його щоках текли сльози.. Боже.. той Бучач на горі.. в долині ратуша з Пінзельовими статуями святих заступників..