Амаліє, тоді тебе там не було.. мені здається — ти боялася того похмурого урочища Чортовий Лікоть.. де ми їздили завжди до джерела по воду.. Якось у лісі — вже як минули Чортовий Лікоть — стрімко вниз і відразу догори — Рік праворуч між густих червоних дубів показав на рештки стін, уже без даху.. тут я народився.. звідси і далі — це все був наш ліс.. з джерела над Ведмежим Потоком взимку на санках тягали воду.. Мій тато колись і до, і після війни тут промишляв трапером.. накладав капкани у крижаній воді, і йому скорчило руку.. Колись ми заїдемо до нього в гості.. Він тут недалеко.. сам.. Високо в горах.. Ліс.. усюди під нами шахти.. Копали вугілля, сірку.. може, й золото.. Ночами всякі люди.. Страшні часи.. Ще як жила баба, батькова мама.. якось уночі чує, як по стіні драпається на другий поверх до неї якийсь горлоріз.. то вона вхопила рушницю і з вікна бахнула у темну тінь.. А внизу була конов’язь, і він там звалився.. А нарано лише кривавий слід у гущавину.. Довкола темний ліс понад Ведмежим Потоком.. вони назбирали трохи грошей і з братом поставили тут заїзд.. Щось гарячого з’їсти.. переночувати.. але копальні вичерпалися і все занепало..
Трохи збоку від дороги — заїзд між старих сосон на галяві.. У темряві гострий спалах: «Евондайл».. Чиєсь дівоче ім’я? Наче якась нічна духмяна квітка.. і справді — під вікнами конов’язь — тепер там кілька машин.. Зсередини у дверях клуби пари, музика.. ось він.. їхній старосвітський заїзд.. приглушений вулик зимою в горах: внизу бар, мосянжні світильники.. вичовгане тьмяне дерево шинквасу.. Просторий салун з різьбленим дзеркалом.. більярд.. А на горі — кімнати для мисливців.. У дзеркалі виплила скрадлива тінь темного ягуара Ріка — марнотратного сина.. Тут його всі пам’ятають, яким він був ще змалку.. Підійшов хтось з тих давніх часів.. вітаються.. а це мій товариш..
На мені біла атласна сорочка, розтулена на грудях.. на голові — мокра шевелюра сторч.. розкошлана борода дзенькає кришталем — я весь горю: щойно скупався недалеко звідси у Ведмежім Потоці.. там вода ніколи не замерзає — але трохи мілко — гірський потік.. і я мусив лягти на пласку скелю на дні.. аби зануритись з головою.. Мала Еймі — притихла пташка у сірій шапці-вушанці — одне вухо відстовбурчилось.. вона й досі не може прийти до тями — вона була єдиним свідком над обважнілим, отороченим кригою чорним Ведмежим Потоком.. І вже Рікова далека родичка сипле на руку трохи жовтої солі.. кружальце цитрини: ти маєш це лизнути — а це випити.. і всі дивляться, як перехиляю склянку за одним духом.. і аж тепер підходимо до його батька.. до господаря.. тут він завжди у напівтемряві, збоку.. за своїм тихим столиком складає в пам’яті свої вірші.. поруч порожня чарка.. Сивий, худенький.. знівечена рука в темній рукавичці.. ясно-блакитні очі трохи розгублені: блудний син завжди звалюється отак раптово, десь із темряви.. з холодної гірської дороги лісами до свого забутого дому.. Тут трохи гамірно.. щось я втомився.. піду трохи приляжу.. підводиться.. Рік підтримує під лікоть.. рипучими дерев’яними сходами на верхній поверх.. де довгий ряд хоромів для мисливців.. може, їх і не чути, поряд у нього кімнатка.. заходимо усередину.. велике вікно.. ліжко, прикрите стареньким покривалом.. на стіні у рамці подяка від самого президента йому, ветеранові світової війни.. Ось диплом Ріка.. бакалавр мистецтва.. ось молодший брат Джон у військовій формі.. ветеран В’єтнаму.. тепер він у божевільні.. недалеко тут.. Батько приліг на бік.. ніби задрімав.. Амаліє.. Ти писала в останньому листі, що за Ріком через якийсь місяць відійшов його молодший брат Джон у божевільні.. і ти сказала тоді, що Рік нарешті зможе побути зі своїм нещасним братом.. він так мало зазнав добра за життя.. і Рік зможе якось приголубити його тепер.. коли вони нарешті побачаться.. А батько лишився сам?
Я вже не пам’ятаю, коли в нас було останнє затемнення сонця.. кінець весни, а може, й літо.. Тато увесь час лежав у себе в кімнаті і дивився в вікно.. а я тоді трохи був коло нього.. і вмовляв вийти надвір.. я тебе винесу трохи на свіже повітря.. У нас був полотняний шезлонг.. я розіклав його у затінку під дубом.. намостив подушок, щоб не муляло в боки.. Він довго не згоджувався.. йому зовсім не хотілось дивитися на затемнення.. а мені здавалося, що то мало б його трохи розворушити.. бо хіба може щось інше так подіяти, як затемнення сонця.. Весь час довкола гавкали і вили собаки.. Але батько мав якийсь, може, глибший страх у собі перед небесним знаменням.. мені теж трохи моторошно... але зневага до небесної вистави могла бути ще гірша.. і не пам’ятаю як — але, врешті, він таки лежав у затінку, вперто не дивлячись на небо.. Але аж тепер я відчув: усе довкола тоді крутилося над ним.. отут.. отут, над річкою Стримбою.. в затінку величезного білого дуба.. під подвійним шатром трохи менших і шовковиці.. і яблуні.. напівлежить у ще польському лежаку Бодзьо Лишега.. довічний учитель німецької для цілої Тисмениці десь останніх піввіку.. Хіба це не глибше за якесь там у небі затьмарення? Я відчував тоді, може, як ніколи.. бо все життя тікав від нього.. старався, може, й просто наперекір — дихати інакше.. думати інакше.. Аж тепер.. уже надто пізно.. надто пізно відчув, що хочу ловити кожне його найтихіше слово.. бо лише він на цілий світ може мені сказати найсуттєвіше.. кожен його порух був найсправжніший.. кожна примха — наймиліша.. Але він мовчав і не дивився вгору..
Читать дальше