Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Стара сидить на лаві перед дверима і свариться
Зі своєю змарнілою пропащою донькою.
Якось проходив і застав її саму, сміялася на осонні
І оповіла: «Ще як була за першим чоловіком,
Жили на старій фермі в каньйоні Карапата,
(Тепер вона порожня, дах обвалився,
Але зруб ще тримається на кам’янім помості.
І секвої довкола зрізали, а дуби ще стоять;
І там вже не відлюддя, а пустка.)
«А коли бавила друге дитя,
Чоловік надибав одноденне оленя між папороті
І приніс додому. І я дала йому грудь —
Чого воно мало терпіти, у мене ж молока на трьох.
Йой, як він ссав, той малий,
А копитцями штрикав, як той дикобраз мене в живіт.
З ним я мала більше втіхи, ніж з тими всіма».
Її лице стерте часом, недоглянуте, пооране, як розбита
Ярмарковими возами дорога, згасало.
Її випхало назовні, лусочку усохлої шкіри,
Що от-от впаде з ветхого віка землі,
Та видно у свої молоді літа вона була виром,
Рушієм світу, музикою гори.

Блукав якось від рання і приліг відпочити
на голому схилі над океаном. Бачив крізь примружені
повіки, як кружляє гриф високо в небесах,
Ось випливає знову, але все нижче і ближче,
коло звузилось, і тоді відчув,
що стежать саме за мною. Я завмер, лише наростав
посвист махових пер наді мною щораз ближче.
Вже міг розгледіти голу червону голову
між розлогих крил з пронизливим оком:
«Друже, ми лише гаємо час.
Ці старі кості ще годяться; вони не твої».
А який він прекрасний, як ширяє
на тих могутніх вітрилах; як прекрасно розвертається
у світлі над морською безоднею. Кажу вам —
каюся, я розчарував його. Бути розтерзаним тим
дзьобом і стати плоттю його, тими крилами і оком —
який пишний вінець, яке вознесіння;
яке життя по смерті.

Давно океан не був такий тихий; п’ять нічних чапель
Летять уздовж берега, нечутні в завмерлому повітрі
Понад спокоєм відпливу, де застиг відбиток їхніх крил.
Сонце схилилось і вода відійшла між водорості по скелі,
Але виростає віддалена гора хмари. Прибій шепоче.
Великі хмари — тіні пропливають в опаловій воді.
Крізь запону світу проблискує бліде золото, і вечорова
Зоря раптово зринає летючим смолоскипом.
Так, ніби не нам суджено бачити її; чепуриться за
Лаштунками світу вже для інших очей.

Виразки війни і миру, відверті гуртові злочини, що
накликають бойню, ненасить, брехні перемир’я
І мстивість переможця: як же на віддалі
Вони лагідніють — блакитні гори і квітучі багна
у протяжнім краєвиді історії — Калігула
Стає кумедним блазнем, а Чингізхан
Просто генієм, великим трагіком.
Візьмімо сьогочасних вождів — Сталін щойно вмер —
Побачите, як хутко блякне кров, а суцільний жах
Стає словом у книзі.
У нас тут водяться тваринки,
неквапливі родичі горностая і ласки,
Смугасті скунси, що можуть сикнути з-під хвоста
Таким тяжким смородом, що жоден вовк чи дика кішка
не підступиться; хода їх певна,
Озброєні єдино своїм оторопним духом.
Але почутий здаля — ви зауважили? — який тонкий пах.
Наче подих папороті і вогкого ґрунту
Глибоко у зарослім приярку надвечір,
Студена вода сльозиться замшілими валунами, бистра
форель збрижила плесо. — Відстань очищує.

«Нелюбі мені власні вірші, жоден рядок, жодне слово.
Оті бліді й крихкі олівці вічно хочете вловити
Хоч вигин стебла, чи шиї пташки,
Що заклякла на галузці, розмаяна проти ясного неба.
Оті надтріснуті тьмяні свічада, вічно ловите лише
Одну барву, один миттєвий спалах з усієї краси світу.
Невдатний мисливче, оті кулі з воску,
Та лев’яча краса, крила дикого лебедя, буря крил».
— Цей дикий лебідь-світ не здобич для ловця.
Ліпші за твої кулі не поцілять білі груди,
Ліпші за твої дзеркала тріскали у полум'ї.
Хіба так важливо, що не… любиш себе? То хоч
Полюби свої очі, годні бачити душу свою, годну
Почути цю музику, цей грім крил.
Полюби дикого лебедя.

Розваги та манери, сцена, мистецтва,
танцювальні піруети,
солодкі голоси музики,
зачаровують дітей та не звеличують;
лише гірка справедливість
творить красу; розум
пізнає, визрівши.
Раптовий подих туману заслонив океан,
Хлипання моторів блукало там,
неподалік — і камінь долетить — поміж скель і мряки.
Одна по одній виринали тіні
з таїни, примарні рибальські човни, слід у слід,
тримаючись стрімкої скелі,
тою тісною стежкою поміж підступною мрякою
і піною на прибережнім граніті.
Один по одному, за ватажком, шестеро вже проповзли,
з мряки знов у морок.
Схлипи моторів приглушені туманом,
терплячі і обережні, огинаючи півострів,
знов до буїв у гавані Монтерей. Пелікани летять,
як вони тішать око:
політ планет не такий величний; всяке мистецтво
блякне супроти первинності
істот, що пораються собі поміж рівних їм
Стихій.