Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Коли чаша життя наповнена і вже переливається — збережи кілька крапель для зразку. Коли розум освітлює серце а серце зігріває розум.

Часом в голові рояться думки і вже коли отямився зі сну і зайнятий ділом ті думки є віддзеркаленням отих поганих нічних снів. Та гадаю розум в обох випадках однаково бездіяльний. Частенько, поза сумнівом — в людей розумової праці думки є наслідком того чим обідали чи займалися. Наші настрої наяву є нашими снами проте завжди коли ми прокинулись насправді і чисті — і здорові в усіх наших відчуттях то й бачення наше буде ясновидне. Хто беручи до рук нижку [Так в оригіналі. — прим. верстальника ел. версії ] хотів би почути звіт напханих кишок — чи занечищеної крові?

(…)

Надибав місце де якийсь дроворуб на днях підійшов собі до річки прорубати ополонку і напитися. Ріка замерзла несподівано суцільно — хіба що кілька проталин — вода спала відколи замерзла — і лід відповідно напнувся на скелях уздовж річища чудовими тріщинками на всі боки. Добра нагода уважніше оглянути прибережні дерева. Мене вразила численність сплутаних корінців — туго збитих докупи — чи не червоних? дубів — на березі підмитому рікою — навпроти Сем. Барретса. Натрапив побіля муру під Ношотуктом місцину де видко кролики справляли гульки десь зо пів пінти посліду купкою на снігу.

Прокинувся цього ранку аж падає сніг — гарний сніг і мело майже горизонтально начебто заносилось на добрий снігопад — та невдовзі по обіді він перестав і розпогодилось — отоді я і вибрався.

(…) Йду до скель. На кожнім дереві з вітряного боку вузенька смужка біліє на стовбурі. Відчуваю буде напрочуд ясний захід сонця, тож вмощуюся в снігу на скелі помилуватись ним. Вже кілька хмар як золота гряда прямо над обрієм — Від навислої арки чисте небо раптово розширилось східніше на цілі небеса — і сонце сяє чисто — і тихо так — і невинний сніг укрив поля. Снігопад позаду — хмари відпливли — сонце ясне — і тихо — чиста без жодного снігу хустина встелила землю — і нарешті наступає погідний вечір аби завершити все — Поволі сонце сідає — повітря сутеніє і відчуваю аби не сяйво від снігу було б досить темно — Дроворуб зібрався додому. (…)

24-го груд.

По обіді пролітає сніжок. Бачив зграю дроздів — чикотнів по дорозі на Волден — чомусь усе трапляються мені коли починається сніг і ладен сприймати їх за вістунів снігопаду (…)

Вже і то віддавна пташині гнізда повні снігу.

Даремно сподівався на заході майже яких півгодини угледіти отой рум’янець хмар в небі — Кілька хмар були темні — і я вже остаточно піддався ночі та прийшов був додому і визирнув у горішнє вікно — аж бачу геть увесь західний обрій горить рожевою крайкою, а замість отої густої димки цього разу хмара саме прощалася з днем. Але ж півгодини тому ота димка виснула понад усіма західними лісами і горбами — так наче денні вогнища от-от погасили на заході і випалена місцевість кадить клубами зловісного чаду аж до небес. Наче знов Фаетон промчав своєю колісницею сонця так близько аж запалив землю.

Четвер 25-го груд.

Крізь Ялинові мочари на Конантумі до самого горба і назад через річку та дубові чагарі у долині до Скель. Вітер здуває недавній сніжок у замети — особливо з вітряного а саме південного боку стін — обриси заметів відтворюють тріщини у мурі і завихрення вітру. Сніг невидимо мчить переважно в чистім полі попри саму землю (хіба що трапиться височинка) аж доки не сягне стрічної загорожі та її осипле і дмухне вгору — дмухає наче пара проти сонця. А просочується крізь шпарки та не навпростець а лише вигинається вишукано вгору фантастичними з’явами — наче хвилі коли ті вигинаючись затихають при березі — Тобто отак, наче єдине тіло снігу просочилося у щілини стримуване хіба що тертям зісподу. Подібний до сідел до мушель до чого хоч — Вибудовує фантастичну алебастрову стіну позаду першої — сніжний кряж. Неймовірно шпичасті башточки зводить зводить — i.e. нагромадженням — не вичовгуванням — хоча кривизна шпилів наче носи античних суден здається гостро вирізьблена — або ж наче оплавлена паяльною трубкою. Тож усе видмухане у повітря поволі осідає на дорогу чи поле і творить схил хребта — Неймовірно гострі і тонкі карнизи вибудовує цей сипкий сніг — де стіна чи схил не має найменшої зачіпки — жодної аби муляр міг наростити ще цеглину. Це архітектура снігу.

На високих горбах відкрита вітрові і сонцю звивається наче та пара з мокрого даху вранці. І таких гостро виразних форм набуває наче у самім осерді палахкотіло газове полум’я.