Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

На другий день, коли сходило сонце, убив чоловік свою дружину. Як і веліла, двоє чоловіків проволочили її тіло по ріллі, аж поки нічого не лишилося з нього. Посеред поля спалили її кістки.

А як минуло сім місяців, прийшов чоловік на те місце та й бачить, що все довкола вкрилося прегарними високими рослинами. Спробував плід, аж він солодкий. І назвав його скар-му-нал — «кукурудза». А на тому місці, де були закопані жінчині кості, розрослося широке листя, гірке на смак. Він назвав його утар-мур-ва-є — «тютюн».

Зраділи люди, прийшли збирати врожай. Але не знали, як його поділити. Тож послав він по Великого Вчителя Клос-кур-бе, щоб порадив. Прийшов Клос-кур-бе, глянув на щедрий урожай і каже: «Справдилися перші слова, що їх перша мати промовила. А казала вона, що народжена зі стебла прегарної рослини. Ще казала, що сила її розійдеться на увесь світ і всі любитимуть її.

А тепер, коли перевтілилася вона, дбайте, щоб друге насіння першої матері не переводилось, бо то її тіло. І кості її теж пригодяться вам. Паліть їх і дим освіжить ваш розум. І ніколи не забувайте за неї, бо це дар жіночого серця. Пам’ятайте, коли їсте. Згадуйте, коли дим її кісток в’ється над вами. А через те, що усі ви брати, діліть між собою її плоть і кості. І нехай кожна частка буде рівна, бо лише так втілиться любов першої матері».

Тітони процвітали, вони були здорові і міцні, бо їли чимало бізонячого м’яса. Вкладалися спати, розбиваючи на ніч табір. Тоді з’являвся у таборі глашатай, вигукуючи: «Завтра буде багато бізонів. Готуйтеся!»

Одного разу, коли Тітони повернулися до табору після виснажливого полювання на бізонів, один молодик оголосив, що візьме за дружину найвродливішу дівчину племені, дочку Вождя.

Її батько відказав: «Не дозволю, доки не приведеш мені багато коней». Тож молодий індіянець вирушив на пошуки диких коней з надією задобрити вождя і домогтися руки його прекрасної дочки.

Ще сміливець не повернувся, а його люди знялися з обжитого місця і перейшли деінде. Вертається молодий індіянець до покинутого табору з кількома пійманими кіньми. А було вже досить пізно, то вирішив перебути до ранку неподалік у відлюдній оселі.

Спершу не міг знайти входу, бо з усіх сторін привалена була землею. Нарешті вдалося потрапити всередину. Там стояли чотири високих стовпи, вкопані в землю. Стовпи підтримували ложе, подібне до поховального. Там лежала жінка у вбранні, прикрашеному зубами лося. Вона повернула голову, глянувши згори на тітонського сміливця.

Одразу впізнав він у ній жінку свого племені — але ж тепер це була Жінка Привид! Відтоді жили вони разом, і стала вона йому дружиною.

Одного разу подумав: «Пора вибиратись на бізона».

І хоч не промовив і слова вголос, Жінка Привид почула його думки і каже: «Тобі забаглось бізонячого м’яса? Сідай на коня і повертайся до урвища. Зустрінеш табун — кидайся всередину і стріляй найгладшого. Візьми додому шкуру і м’ясо. Підсмаж трохи м’яса і перш ніж їсти, даси мені шматочок».

Молодий Тітон вибрався на бізонів і вчинив як наказала Жінка Привид. На рівнині зустрів великий табун. Приструнив коня, врізався прямо у гущу і підстрелив найгладшого. Злупив шкуру, покраяв на м’ясо, звалив те все на іншого коня. Нанизав чималий шмат, приготував на вогні для Жінки Привида.

Незчувся коли це вона стоїть посеред оселі. Низка за низкою чудового бісеру прикрашали її шкіряне вбрання. І, вгадуючи думки молодого героя, промовила: «Прошу тебе, не бійся!»

З того часу вже не було страху поміж ними, про все могли вони домовитись. Одного разу молодий індіянець каже: «А чому б нам не почати спільне життя, як і наші батьки починали, коли одружувались?»

Жінка Привид у відповідь: «Ні, цього не буде, бо вдень доведеться нам селитися, а ночами пересуватися». Молодий лише здивувався.

Так і сталося, вони мандрували щоночі. Привид Жінка йшла попереду з покритою головою, не озиваючись до чоловіка. Її ноги були невидимі. Безшумно летіла, наче примара.

Лише подумає щось молодий індіянець, а вже Жінка Привид знає, що в нього на гадці. Чи не тому індіянці Тітони кажуть: «Стережись привидів, бо привиди знають усе».

Кажуть, що Привиди відають, коли і які вітри подують. Привиди знають, коли випаде сніг. Знають, коли вдарить грім і заблискає. Привиди радіють, коли здіймається вітер, бо так легше їм перелітати з місця на місце.

Отак і жили тітонські Жінка Привид і молодий сміливець. Їхні одноплемінники так ніколи їх і не бачили. Дивно було вождевій дочці, що її хлопець не повернувся до неї.