Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Отож, коли білі намагалися прокласти залізниці чи розводити свою худобу, бізони тоді охороняли людей Кійова. Вони нівечили залізниці і городи. Вони розганяли худобу з пасовищ. Бізони любили Кійова, так само, як ті любили бізонів.

Та ось почалася війна між бізонами і білими. Білі стали будувати форти у краї Кійова, і кучеряві солдати (Десята Кавалерія з негритянським контингентом) завзято розстрілювали бізонів, та все ж бізони наступали і дійшли аж до гарнізонного цвинтаря у Форт Сіті. Солдати ніяк не могли їх спинити.

Тоді білі найняли мисливців, щоб ті вбивали самих бізонів. Снували вони рівнинами уздовж і впоперек, забиваючи не раз сотню бізонів за день. Услід за ними тяглися лупії з возами. Вони ладували вози шкурами, кістьми і везли до новозбудованих вокзалів, аби відправити все на східний ринок. Часом назбирувався шараг костей у людський зріст і на милю уздовж колії.

Побачили бізони, що лічені їхні дні. Вони вже більше не могли захищати своїх людей. Сумно зібралася решта великої череди, щоб вирішити, як їм бути далі.

Кійова осіли на північному схилі гори Маунт Скот, бо вони були вільні обирати собі місце життя. Якось молода індіянка прокинулася рано-вранці. Досвітній туман ще клубочився понад Цілющим потоком. Глянула вона крізь густий серпанок, аж бачить, як остання череда бізонів виринула, наче привид.

Їхній старший вів череду просто до Маунт Скот. За ним брели корови з телятами і ті лічені молоді бізони. Молода жінка бачила, як отворилася гора. Усередині гори Маунт Скот світ був зелений і свіжий, як бачився він їй ще дівчинкою. Ріки текли прозорі, не червоні. На схилах цвіла алича і терен. У цей світ краси увійшли бізони і вже їх ніколи не бачили.

Давно, дуже давно, Клос-кур-бе, Великий Вчитель, жив на землі, де не було людей. Одного разу, вдень приходить до нього юнак та й каже йому: «Дядьку». А тоді: «Я народжений з водяної шуми. Вітер гнав хвилі і збив шуму. Сонце нагріло її і з тепла почалося життя, а життя — це я. Дивись, я молодий і бистрий, і прийшов жити з тобою і помагати у всьому».

Коли це опівдні приходить дівчина, стала перед ними обома та й каже: «Мої діти». «Діти мої, я прийшла жити з вами і принесла з собою любов. Я віддаю її вам, і якщо полюбите мене і сповните моє бажання, мене полюбить увесь світ, навіть кожна тварина. Я володію силою і віддам її кожному, хто володітиме мною. І володію спокоєм, бо хоча й молода, але сила моя відчуватиметься по всій землі. Я народжена з прекрасної земної рослини. Роса опала на стебло, сонце пригріло росу, а тепло — це життя, а життя — це я».

Тоді Клос-кур-бе підніс руки до сонця і подякував Великому Духові. Згодом юнак і дівчина побралися, і стала вона першою матір’ю. Клос-кур-бе навчав їхніх дітей і робив багато чого. Поробивши усе, відійшов він жити у Північну землю, аби колись, коли треба, повернутися.

Люди множилися і стало їх багато. І як настав голод, дуже засумувала перша мати. Щодня опівдні покидала вона чоловіка і не було її, доки не видовжувалися тіні. Чоловік дуже любив її і тому засумував. Одного разу подався він услід за нею аж до броду на ріці, і там чекав, доки вона повернеться. От показалася вона, і як почала переходити річку, то заспівала, і доки ноги її були у воді, була радісна. Придивляється чоловік, аж за її правою ногою щось наче тягнеться, наче довге зелене стебло. Вийшла вони з води, нахилилася, одірвала стебло, і знов стала сумна.

Пішов чоловік за нею додому, якраз сідало сонце, і просить він її вийти з оселі, щоб помилуватись заходом сонця. От стали вони удвох, вийшли семеро їхніх діток, притулилися до них, глянули на матір та й кажуть: «Ми зголодніли, а скоро ніч».

Сльози покотилися в неї, коли вона промовляла: «Потерпіть, любі дітки. За сім місяців будете ситі і вже не голодуватимете».

Витер чоловік їй сльози, питає: «Як зарадити нашому горю, щоб ти знову була щаслива?»

«Нічим, — відказує, — нічим не зарадиш».

Пішов тоді чоловік аж у Північну землю спитати поради у Клос-кур-бе. Як сходило сьоме сонце, вернувся він додому та й каже: «Дружинонько, Клос-кур-бе звелів учинити, як ти забажаєш».

Жінка зраділа і каже: «Як уб’єш мене, то нехай двоє чоловіків візьмуть мене за волосся і проволочать тіло по всьому полю. Коли дійдуть до середини, нехай спалять мої кості і йдуть собі геть. А як мине сім місяців, нехай знову приходять на поле і зберуть усе, що там буде. І нехай з’їдять те все. То моє тіло. Частину його збережіть, щоб знов закопати у землю. Кості мої не для їжі, зате можете їх палити. А дим примирить вас і ваших дітей».