Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

А опинився я у вузькій ущелині, вже її затоплювало водою. Як міг, почав спинатися угору, до високого хребта. Не видно було нічого, хіба що, коли спалахувала блискавка і земля розколювалась піді мною. Але якось видряпавсь.

Грім не стихав, блискало безугаву. Я міг відчути векангелі, електрику довкола себе; моє волосся стало дуба. Від грому оглух. Я сидів верхи на хребті, наче на коні. Я міг лише здогадуватись, що це дуже високо, а дно каньйону глибоко внизу, і будь-яку мить мене могло здути і запроторити в чорну безодню. Зуби цокотіли, ноги і руки прикипіли до гострого, наче бритва, хребта, я поволі повз по ньому.

Аж тут відчув поруч Вакінян, почув, як промовляє мені крізь грім: «Не бійся! Тримайся! Ти не пропадеш!»

Нарешті гроза вгамувалась і засвітало. І я побачив, що осідлав довгий хребет із закам’янілих кісток небачених розмірів. Я плазував уздовж хребта Великої Анктегі. Задубілий від холоду, дочекався доки сонце мене обігріє. Аж тоді опустився вділ і — чимдуж додому. Повилітали мені з голови ті коні; так і не знайшов їх. Згодом я часто шукав оті верхи у Яловім краю, що утворювали хребет Анктегі. Я хотів показати його друзям, але так і не вдалось мені знайти той хребет ніколи.

Це розповіла мені бабуся з племені Санті. Дуже давно, насправді давно, коли ще світ був свіжий, Анктегі, водяна мара хотіла звести людей і принесла потоп. Можливо, Великий Дух, Вакан Танка, чомусь розгнівався на нас. А може, дозволив Анктегі перемогти, бо хотів покращити людську породу.

Отож води росли і росли. Нарешті затопило все, хіба що крім горба біля того місця, де тепер копальня священного червоного каменя. Люди вибралися аж туди, але марно. Води залили і той горб. Хвилі валили скелі, шпичаки, кришили їх на людей. Усіх убило і кров уся зібралась у велике озеро. Кров стала каменем, стала копальнею каменю, могилою тих давніх людей. Ось чому люлька з того червоного каменю є святинею для нас. Бо її червона чашка — то плоть і кров наших предків, її цибух — то хребет давніх небіжчиків, а дим із неї — то їхній подих. Кажу вам, ота люлька, чанунпа, оживає при обряді, ви відчуєте силу, що струменіє з неї.

Анктегі, велика водяна мара, теж стала каменем. Може, Тункачіла, Дідів Дух, покарав її за ту повінь. Усі її кості тепер у Яловім краю. Спина її утворює довгий високий хребет, і ви побачите її хребці, що випинаються червоними й жовтими шпичаками вряд. Я бачив їх. Вони настрашили мене на тому хребті, бо я відчув Анктегі. Вона ворушилась піді мною, хотіла скинути мене.

Отож, коли понищило усіх людей, усіх-усіх, вижила одна дівчина, гарна дівчина. Ось як воно було: коли води вкрили той горб, де люди шукали рятунку, великий плямистий орел, Ванблі Галешка, опустився і дав дівчині ухопитися за його лапи. І з нею злетів він на вершок високого дерева на найвищому кам’яному шпилі у Чорних Горах. То був орлів дім. Єдине незатоплене місце. Якби люди дісталися туди — вижили б, але ж то був кам’яний шпичак, як голка, гладенький, стрімкий, як оті хмарочоси тепер по великих містах. Мій дід казав, що, можливо, та скеля була не в Чорних Горах; може, то була Чортова Вежа, як білі її назвали, — оте місце у Вайомінґу. Бо обидва місця священні.

Ванблі тримав ту прегарну дівчину у себе за дружину. Тоді ж був тісніший зв’язок між людьми і звірами, то й могло таке бути. Орлова жінка понесла і народила йому двійко — хлопчика й дівчинку. Вона утішилася та й каже: «Тепер знов будуть люди. Ваштай, це добре». Діти народилися просто там, на вершку того стрімчака.

Коли води нарешті відступили, Ванблі допоміг дітям і матері спуститися зі скелі, приніс їх на землю та й каже: «Будьте народом, станьте великим Народом — Лакота Ояте».

Хлопчик і дівчинка виросли. Він був єдиним чоловіком на світі, вона — єдиною дівчиною на порі. Одружилися вони, з’явилися діти. Так постав народ.

Тож ми походимо від орла. Ми орлиний народ. Це добре, можна пишатися, бо орел — наймудріший з птахів. Він посланець Великого Духа, він великий воїн. Ось чому ми завжди носили орлині пера, і досі носимо. Ми — великий народ. Це кажу я, Кривий Олень.

Усе, що мали люди з племені Кійова, пішло від бізонів. Тіні були з бізонячих шкур, так само і одяг, і мокасини. Вони споживали бізоняче м’ясо. І посуд у них був зі шкури, міхурів чи кендюхів. Бізони були життям Кійова.

Так само й у віруваннях Кійова бізон був найвищим. Теля білого бізона офірували у священному танці сонця. Жерці вживали частини бізонячого тіла при молитві, коли зцілювали слабих чи прославляли вищі сили.