Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

У селищі жив ітанчан — великий вождь. У нього була донька, вродлива, але дуже пишалася собою. Багато вже сваталося до неї, та все марно. І ось той мисливець надумав, що саме вона йому пара. Для неї склалася особлива пісня, і якось вночі, притулившись до високого дерева, він заграв на своїй сьотанці. Чи ж почує його та дівчина?

Вінчинчала умить зачула. Вона в батьківському тіпі саме куштувала бізонячий язик і ошийок, і їй було добре. І хочеться їй зостатися вдома, біля вогнища, а ноги самі просяться надвір. Вона опирається, а ноги тягнуть її, і що тут вдієш? Голова каже: «Зачекай», а ноги: «Хутко, хутко!» Вона бачила його у місячному сяйві, чула його флейту. Голова промовляла: «Не йди, він бідний», а ноги підганяли: «Іди-йди, бігом!» — і знову ноги випереджали.

І опинилися вони віч-на-віч. Голова їй каже мовчати, а ноги підганяють. І раптом усе в ній заговорило: «Кашкалака, чоловіче, я — твоя». І впали вони в траву — молодий і вінчинчала.

Потім вона казала йому: «Кашкалака, воїне, я кохаю тебе. Нехай твої батьки присилають дари батькові моєму, вождю. Хай би що вони прислали, батько не відмовить. Хай твій батько поговорить з моїм. Негайно. Зараз!»

Отож обоє батьків не перечили своїм дітям. Горда вінчинчала стала дружиною мисливця, а він став вождем. І вся молодь бачила це і чула. Незабаром вони теж почали застругувати кедрові гілки в подобі довгошиїх птахів з розтуленими дзьобами. Чарівна музика линула від племені до племені і зваблювала дівочі ноги, куди не слід. Ось так у людей з’явилася флейта, дякуючи кедрові, дятлу і мисливцеві, — не зумів убити оленя, але вмів слухати.

«Давно, дуже давно, коли світ був молодий і ще не з’явилися люди, — оповідав якось старий індіянець, — звірі і птахи були людьми цього краю. Вони розмовляли між собою зовсім, як ми. І одружувались теж».

Койот був наймогутніший з-поміж звіриного люду, бо Вождь Духів наділив його особливою силою. Скажімо, саме Койот повернув Велику Ріку, обминувши Сухий Водоспад. Дехто вважає його звіром, дехто — чоловіком, а ще інші — вродливим юнаком.

У тій прадавнині, ще до нашого часу, коли всі люди й звірі розмовляли однією мовою, Койот, як і завжди, вибрався в мандри уздовж Великої Ріки. Дійшов аж до місця, де течія пірнала попід Великий Міст, що з’єднує гори по сей і по той бік річки. І тут він перекинувся на гарного молодого мисливця.

Перед тим, отак мандруючи, він бачив вродливу дівчину в селищі недалеко від моста. І вирішив він прохати дозволу її батька, щоб з нею одружитися. А батько дівчини був вождь. І ступив Койот до вождевої оселі зі щедрими дарунками.

Дарунком служила купа хутра і шкур усяких звірів, скільки міг донести. Такий щедрий дар вибрав він ще й тому, бо довідався від людей, що чоловік тої дівчини з часом теж стане вождем племені.

Вождь нічого не чув про юнака, хіба зрозумів, що перед ним вдатний мисливець. Дарунок вождеві сподобався, але що скаже дочка?

«Вона в мене одна, — промовив вождь. — Я люблю її усім серцем. І не такий я, щоб продати дитину за оберемок шкур. Ти маєш полонити її серце, бо я хотів би, щоб вона була щаслива».

Отож Койот почав навідуватися до вождевої оселі щодня, і завжди з якимось гостинцем для дівчини. Але ніяк не щастило йому вгадати з тим дарунком. Вона сором’язливо брала гостинця і одразу ж бігла до жінок, туди, де на осонні поралися вони з оленячими шкурами, або втікала гратися з дітьми.

День за днем Койот усе палкіше жадав завоювати серце вродливої дівчини. Чого вона найбільше бажає, що їй миліш над усе? Ніяк йому не збагнути. «Принесу їй найзапашнішу квітку з лісової гущавини, — якось подумав Койот, — може, аж тоді вона погодиться стати моєю дружиною?»

Подався він до лісу понад Великою Рікою і шукав ту квітку цілий день. Найдивовижнішу квітку він приніс до вождевої оселі. Покликав вождя та й каже:

«З ранку до вечора шукав я за цією квіткою для твоєї дочки. Якщо й це її не зворушить, тоді я вже й не знаю, чим ще можна завоювати її серце?»

Вождь був наймудріший з усіх вождів того великого племені. Він сказав: «Чому б тобі не запитати моєї дочки? Спитай ЇЇ сьогодні ж, який дарунок зробить її серце найщасливішим?» По цих словах побачили вони, як дівчина виходить з лісу. Ще дужче вразила Койота її юна краса.

Приступив він до неї та й питає: «Красуне, що твоєму серцю миліш над усе? Хоч би що ти забажала, я все знайду. Оця квітка, знайдена у неприступній гущавині, хай буде запорукою».