Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Здивована, чи може, то лиш так здавалося, дівчина глянула на молодого мисливця, а тоді на рідкісну білу квітку.

«Я хочу плеса, — промовила сором’язливо. — Плеса, де б я щодня могла купатися так, щоб ніхто не бачив».

Так і не взявши квітки, за якою Койот оббив ноги, побігла вона геть.

«Гаразд, — мовив Койот до її батька. — За сім сонць я прийду до тебе й твоєї доньки і поведу вас до плеса, як вона хоче. Плесо буде лише для неї».

Сім сонць Койот робив плесо. Спершу прорізав глибокий канал у пагорбах південного берега Великої Ріки. Тоді обсадив той рів деревами, кущами, папоротями аж до самої вершини високого валу, зверненого до ріки.

Потім із дна відвалив чималу скелю, відтяг її далеко, оголивши місцину для широкого плеса. Знову вибрався на вал і подався ним далеко в гори. Там добув з глибини воду, утворив ручай, а тоді спрямував його тим викопаним рукавом, щоб він спадав з крутої скелі. З тої кам’яної стіни вода падала, ховаючись у тумані бризок. Так утворилася мовби велика завіса, що відгороджувала плесо від сторонніх очей.

Койот завершив роботу і подався до селища, аби запросити вождя з дочкою. Коли вони намилувалися водоспадом, Койот показав їм плесо, приховане за сліпучим водограєм. А сам жадібно ловив її погляд.

І от вона радісно зиркнула — спершу на плесо і водоспад перед собою, а тоді на юного мисливця. Видно, що була вдоволена. Нарешті її серце належало Койотові. «Я згідна стати дружиною цього мисливця», — мовила вона до свого батька.

А в ту давнину, ще до нашого часу, дві правічні баби сиділи денно на стрімких гірських верхах. Одна сиділа на найвищій горі на Північ від Великої Ріки, друга — на Півдні. Коли одна промовляла з півночі, її було чути далеко на схід — аж до великих Сліпучих Гір, і на захід — аж до Великої Води, де сонце ховається на ніч, і на північ — аж до краю світу.

Бабу з південного боку теж було чутно далеко на захід, аж до Великої Води, а на південь — аж туди, доки жили люди. Дві старі баби бачили усе, що діється, і щодня сповіщали про це усім людям по обидва боки ріки. І ось бачать вони дочку вождя, як вона щодня купається в плесі, і бачать Койота, як той чекає по той бік, за імлою водоспаду. Баби чули, як обоє радіють і співають один до одного.

Засміялися з них баби і дужими голосами оповіли людям усе, що чули й бачили.

Незабаром вождева донька дізналася, що всі з неї сміються: усі-всі — від Великої Води до Великих Сліпучих Гір, від вершини світу — до найдальших низин.

Вже не була вона щаслива. Вже не співала радісно.

І якогось дня попросила вона Койота не супроводжувати її до плеса. Старі баби стежили, як вона входить у водоспад, виходить з плеса і спускається до Великої Ріки. Відтоді люди не бачили її більше ніколи.

А Койот у бистрім каное кинувся вниз Великою Рікою шукати свою юну дружину. Бачить він, а вона попереду з усіх сил тримається на воді. Наліг він на весло, і наздогнав її в ту мить, коли її вже затягала вода. Затягала туди, де ховається сонце на ніч.

Тоді вони обоє, Койот і дівчина, стали парою качок, невеличких качок, що погойдуються на хвилях.

Це сталося дуже-дуже давно. Та навіть тепер, коли сонце востаннє осяє скелю на південь від Великої Ріки, пара качечок випливає, аби озирнутись на каскад водоспадів, що рине з високої гори. Найдовше вони споглядають найнижчий водоспад і туман над обрамленим деревами плесом у глибині.

І якщо заніміти і прислухатись, то можна почути ту коротеньку пісню, яку вождева донька і Койот виспівували одне одному щоранку після її купання в плесі. Пісня починається дуже ніжно і знизька, раптово злітає до найвищої ноти і спокійно затихає.

Десь там, де зустрічаються прерії і Мака Січа, ялові гори, захована печера. Довго-довго намагалися її знайти. Але навіть тепер, коли стільки доріг, машин, туристів, ніхто ще не знайшов тої печери.

У ній живе жінка, така стара, що її лице вже, як усохле горіхове зерня. Зодягнена в шкури, як ото люди ходили ще до появи білих. Уже тисячу літ чи й більше оздоблює вона поділ одежі з бізонячої шкіри. Прикрашає її забарвленими голками дикобраза, так, як наші предки чинили, доки білі торгівці не привезли шкляний бісер на цей черепаший острів. Побіля неї, облизуючи лапи, лежить Шунка Сапа, величезний чорний пес. Ані на мить не спускає він очей зі старої баби зі стертими пеньками зубів, якими вона ненастанно розпліскувала безліч дикобразячих голок.

За кілька кроків од неї не перестає горіти вогонь. Уже тисячу літ, або й більше, як вона запалила його. Над полум’ям висить пузатий череп’яний горщик, такий, як колись, доки не прийшли білі зі своїм залізним чайником. Всередині того горщика кипить і шумує вояпі — ягідний борщ, солодкавий, червоний. Той борщ булькає у горщику безперестанку, відколи горить вогонь.