Борис Пахор - Важка весна

Тому ти іноді був мені вуздечкою, а я тоді почувалася, мов жеребчик, який б’є копитами землю, але мусить стояти на місці».

Потім прийшов лист, в якому вона називала його «мій малий», що траплялося завжди тоді, коли почувалася роззброєною.

17 грудня

«Пишу олівцем. (О, тепер ти, мабуть, знову скажеш, що я належу до безхребетних!) Але нині я маю виправдання, бо я в ліжку і не можу досягти банки з чорнилом на столі (там на дні є ще крапля). А ще й оте кляте перо так шкрябає!

Холодне повітря в кімнаті поволі зігрілося і тепер кладе свої теплі руки на мої щоки. Вікно відчинене. Тільки що відключали електроенергію, і я навпомацки виходила на балкон. Гнізда зірок миготіли серед темної маси дерев, немов кепкуючи з браку світла, яке виробляють люди. Гарно було і так тихо довкола, і я думала про тебе з відчуттям щастя. Здалося мені, що все життя перед нами стелеться, мов килим, а за нами — пережите минуле. Знаєш, як я почуваюся поруч із тобою?

Твій лист мене чекав на столі. Я його поклала на коліна і, коли їла своє пюре, тримала долоню на ньому, щоб він був терплячим, і переконувала себе, що ти, хоч і далеко, але трішки мій.

Рібо пішла на кілька днів у відпустку. Її вказівки заповнюють повітря амбулаторії, немов німецькі накази на стіні мого міста в дні війни. Якби я могла вислизнути звідти, втекти від тієї атмосфери! Я нині збентежена і наполохана, ніби не я. Я мала б жити вільно, з тобою, без усіх тих тіней, які є голосом сумління, Божою карою, «засадами». О, я так тебе потребую, Радку, і майже прагну, щоб і ти почувався трішки сиротою без мене. Бач, в одному з перших листів ти собі уявляв мене, як самотню, покинуту, бідолашну жінку. І я справді така, бо я слабачка, сліпа і не бачила болота, на краю якого була. Тримай мене саме тому, бережи мене заради нашого кохання, охороняй без будь-якої причини! Так м ’ яко було б...

«P. S. Ти, мабуть, уже побував у Дуврі? (Я ще не наважилася зайти туди сама.) І Сіте з його вуличками? І Люксембурзький сад (великий і порожній, фонтани, залізні лави, які колись були зелені, коханці, розбурхані, мов фонтани)?»

Його потроху охоплювало почуття, схоже на мерехтливе море в часи приливу. Згусла світла бентега змушувала його кудись іти і робити щось незвичне; але він боронився, немов боявся якоїсь засідки. Водночас відчував збентеженість через її прохання. Така відданість розчулювала, і його думки наповнювало чудодійне усвідомлення багатства. Тішило і хвилювало водночас.

Той готель на вулиці Ріше був «її» готелем, як вона казала; переночувала двічі в ньому, коли їхала у відпустку. Високий і вузький, але чистий і охайний. І недалеко від вокзалу; майже весь дев’ятий округ відділяє його від площі Пігаль, хоча в повітрі він відчував її близькість, немов виразний, але легенький відблиск Тулуз-Лотрекових барв. Його вікно виходило не на вулицю, а у внутрішній дворик. А оскільки кімната була високо, погляд з вікна на дахи і мансарди був ще захопливішим. І згадав поета, який спостерігав із мансарди за дзвіницями, цими щоглами великого міста. І коли раннього ранку голився, то подумав, що Бодлер і його чари — це віддалений подзвін, який ледь чутно долинає крізь водяну товщу затопленого міста.

У неї були невиспані очі, але її посмішка довірливо сяяла в паризькому ранку.

Взяв її валізу.

— Це я понесу сама. — І кивнула на плетений солом’яний кошик, підморгнула і підняла підборіддя і брови. — Мінетта, — сказала усміхнувшись. — Серце мені не дозволяє зачинити її на всі ці дні у вузькому і похмурому закутку. Вдома з Алоконом вони добре порозуміються.

Тоді почулося приглушене нявкання.

— Будь чемна, Мінетто, ще трішки, і прийдемо. — І змовницьки посміхнулася, немов їй пощастило обдурити якусь фурію і тепер потішається з її похмурого обличчя.

Метро примчало; вони увійшли, але мусили стояти.

— Втомилася? — І взяв її за лікоть.

— Після нічної зміни подалася прямо на автобус.

— Зараз зможеш виспатися.

— О ні! Відразу підемо гуляти містом!

— Добре, відразу — то й відразу.

Усміхнулася. В її очах, затуманених від безсоння, було м’яке порозуміння, яке перетворювало їх на особливий острівець серед натовпу.

Вони вийшли і рушили повз овочеві крамнички, м’ясні й молочні лавки.

— Немов повертаємося з довгої подорожі, — сказав він.

— Так, — підтвердила, немов сама собі.

У кімнаті вона весело огледілася, вийняла Мінетту з кошика і поставила на підлогу.