Борис Пахор - Важка весна

І дописано: «Воліла б краще померти. Але хай їй абищо, цій тваринній живучості! Повернулася до своєї кімнати, бо хотілось вечеряти».

Пройшовся терасою.

Дзвінок на першому поверсі ось-ось принесе в ранкову тишу початок повсякдення. І захотілося йому, щоб принаймні ще якусь мить тривало зріле, мудре мовчання природи. І з прихованим, потаємним задоволенням розумів, що для нього це — цінність понад усе. Ця незалежна нескінченність землі. Зимовий сон, який є лише незримою підготовкою до буяння і цвітіння. Незалежність, яка не потребує нічого і нікого. Лише буття в собі, з себе і для себе. Але водночас знав, що вмиротворення в природі може знайти лише завдяки їй, Арлетті. Бо вона така, що не піддається визначенню. І завдяки її усвідомленню того, що він — осереддя, навколо якого концентрується і знаходить порятунок її многоживне, безвідповідальне «Я». І здалося йому, що в ньому чаїться ще так багато від цінності життя. Адже йому дано щастя повернути комусь сутність речей. А вона — саме та, якій так мало бракувало, щоб не зіпсутися. Достатньо було, щоб тієї першої ночі знайшла в ньому того, хто зумів зрозуміти її руку, коли вела його до соломи в стодолі. На щастя, його душа була більш загубленою, і він це розумів.

Не прокинулася, коли зайшов, не прокинулася і тоді, коли став поруч і видивлявся. І здалося йому недоречним, що вона так міцно спить із незачиненими дверима.

Сів на край ліжка.

Її обличчя розпашіло від сну, а риси були спокійні; і ніде — жодного сліду якихось випробувань. Отже, найприкріші переживання не закарбовуються у душі тих, хто йде крізь життя із чистим серцем.

Її лікоть посунувся, і долоня потерла очі. «Це ти...» Наступної миті руки обвили його шию.

— Я навмисне не зачинила двері... — шепнула на вухо.

— А якби тебе хтось украв уві сні?

— Та кому потрібна така бідолаха?

— А навіщо тоді ти мені?

— З тобою — все інакше. — Її голос забринів. — Ти схожий на мене.

— На тебе?

— Бо тобі немає ніякого діла до шанованих, розумно мислячих і високоповажних осіб.

— Але ж між нами є велика різниця.

— У чому ж?

— У тому, що мені байдуже до інших жінок.

— І мені теж байдуже! До інших. — Вона прийняла руку, щоб вустами знайти його. Здавалося, що їхня м’якість вперше, бережно і уважно, віддається зовсім новій дійсності.

— Не думалося, що знову ось так буду поруч тебе.

— Тобі справді так здавалося?

— Ти неправильно мене розумієш, якщо думаєш, що це пов’язано з якимись примітивними ревнощами. Це схоже на почуття, коли хтось облаяв твою матір або батьківщину. Але це невимовно гірше.

— Розумію.

— Ні, до кінця не можеш зрозуміти. І це добре.

— Але можу уявити. Тільки я це починаю усвідомлювати згодом, коли вже все зіпсуто. А до того ніяк не можу уявити, що якась дурня може так виливати на тебе.

— Ці речі самі по собі, звісно, не мають ніякого значення.

— Однак усе це через них?

— Авжеж, твоя рука в паху отого нічного сторожа, наприклад.

— На стегні.

— Краще було б, якби просто на стегні.

— Не кажи так...

— Добре. Але йдеться не про це, а про те, що поверненець змушений змішувати своє минуле з такими прикрими враженнями.

— Забудьмо... Зараз ти тут, і чорна хмара розвіялася.

— Певним чином це наче схоже на те, що немовля весь час повинне відчувати матір коло себе.

— Це моя вина, що ти такий ядучий. Але все не так, Радку. Не так. Адже ти був готовий без зволікань мене втратити, немов хворий ногу, яка загрожує йому отруєнням.

— Я почувався загубленим.

— Людина, яка так суворо і різко судить про себе, швидше сильна, ніж та, що потребує допомоги.

— Справді сильною буде лише тоді, коли даватиме раду всьому і почуватиме, що це її природний стан.

— Не кажи цього.

— Я не кажу, що хотів би втратити. Бо коли так, то не смів би ні дивуватися, ні скаржитися.

— Розумію, але ти не повинен так казати.

— Може. Але ті, яких поглинула піч? Хіба б їм допомогло, якби почали скаржитися?

— Але то було в іншому світі.

— Ні, саме в цьому. Тільки були вони вже сухим віттям, а сухе віття не скаржиться, коли його кладуть на вогонь. Хіба що коли в ньому залишилося ще трішечки соків. Але в моїх людських дровах його не було й краплі.

Її долоня легенько ворухнулася на його лікті.

— Ось так, — пробурмотів він.

І розумів, що в ньому немає жодної злостивості, ні до неї, ні до когось іншого. Немов інстинктивно відчув потребу висваритися, і тепер це зробив. Але водночас знав, що його ставлення до неї тепер інакше, ніж було до тих танців. І відчував розхристане безчасся дополудня, десь люди працюють, варять, перуть, кують залізо і таке інше, а він ось ніжиться коло дівочого тіла.